Шопоголік - Софi Кiнселла

– Дякувати Богу! – видихаю я. – Я була на межі розпачу.

– Це може довести до відчаю, – погоджується він тихо.

– Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось із нас можуть бути страшенно важливі, невідкладні справи. Я в страшному цейтноті!

– Я й сам трохи поспішаю, – відповідає чоловік.

– Не знаю, що б я робила, якби цей поїзд не поїхав нарешті, – я хитаю головою. – Почуваєшся так… безсило!

– Чудово розумію, про що ви, – пристрасно промовляє чоловік. – Їм не зрозуміти, що дехто з нас … – Він киває на мене. – Ми не просто так тут катаємося. І встигнути чи ні – це справді важливо.

– Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспішаєте?

– У моєї дружини почалися пологи, – говорить він. – Наше четверте дитя.

– О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Боже мій! Вітаю. Сподіваюся, що ви…

– Минулого разу вона встигла за півтори години, – каже чоловік, потираючи спітніле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймні тепер ми нарешті їдемо.

Він злегка стенає плечима й усміхається до мене.

– А у вас що? Які термінові справи?

О Боже.

– Я… гм… я їду до…

Я безпорадно затинаюся й відкашлююсь, відчуваючи, як спалахує моє обличчя. Я не можу сказати цьому чоловікові, що моя невідкладна справа полягає в тому, щоб купити шалик «Денні та Джордж».

А надто – що це лише шалик. Навіть не костюм, чи пальто, чи щось таке, гідне уваги.

– Це не так уже й важливо, – чую я власне бурмотіння.

– Та ну, не може бути, – люб’язно відповідає він.

Ох, я почуваюся просто жахливо. Підводжу погляд – і, дякувати Богу, виявляється, що вже моя зупинка.

– Хай вам щастить, – кажу я, спішно встаючи. – Щиро бажаю встигнути.

Крокуючи тротуаром, я почуваюся трохи присоромленою. Може, мені варто було б дістати свої сто двадцять фунтів і віддати тому чоловікові, – хай би витратив їх на дитину, – замість того щоб купувати якийсь дурнуватий шалик. Тобто, якщо замислитися, що важливіше? Одяг чи диво нового життя?

Обмірковуючи це питання, я почуваюся страшенно глибокодумною, майже як справжній філософ. І я так заглиблююся в роздуми, що ледве не проходжу повз свій поворот. Але повертаюся до реальності саме вчасно, звертаю за ріг – і мене пронизує жах. Назустріч мені крокує дівчина з фірмовою сумочкою «Денні та Джордж» у руках. І раптом я забуваю про все на світі.

Боже мій!

Що, як вона купила мій шалик?!

Що, як вона просила саме його, і продавчиня погодилася його продати, вирішивши, що я не повернуся?!

Моє серце перелякано калатає, і я швидкими кроками поспішаю до магазину. Коли нарешті дістаюся до дверей і відчиняю їх, я вже ледь дихаю від жаху. Що, як його немає? Що тоді робити?

Але коли я заходжу, білявка всміхається.

– Вітаю! – каже вона. – Він чекає на вас.

– О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся на прилавок.

Я насправді почуваюся так, ніби пробігла смугу перешкод, щоб дістатися сюди. Чесне слово, шопінг можна внести до переліку кардіотренувань. У мене ніколи так не калатає серце, як тоді, коли я бачу табличку «знижка ‒ 50%».

Я відраховую десятки й двадцятки і з нетерпінням чекаю, доки вона схиляється під прилавок і витягає зелену коробку. Вона опускає її в щільну глянсову сумочку з темно-зеленими мотузяними ручками і простягає мені. Це таке чудесне відчуття, що я аж примружую очі.

Ця мить. Ця мить, коли твої пальці обхоплюють ручки лискучої, трохи неоковирної сумочки – і всі розкішні нові речі всередині тієї сумочки стають твоїми. На що це схоже? Це ніби голодувати кілька днів, а потім напхати повний рот теплого, щедро змащеного маслом тоста. Це наче прокинутись і усвідомити, що сьогодні вихідний. Це ніби миті найвищого задоволення від сексу. У такі моменти забуваєш про все інше. Це чиста, егоїстична насолода.

Я повільно виходжу з магазину, усе ще вкрита цим серпанком блаженства. У мене є шалик «Денні та Джордж». У мене є шалик «Денні та Джордж»! У мене…

– Ребекко. – У мої думки вривається чоловічий голос. Я озираюся – і всі мої нутрощі перевертаються від жаху. Це Люк Брендон.

Люк Брендон стоїть серед вулиці, просто переді мною, і розглядає мою сумочку. Я відчуваю, як мене сповнює збентеження. Як він узагалі опинився тут, на тротуарі? Хіба людей такого штибу не возять скрізь особисті шофери? І хіба на нього не чекає якась життєво важлива зустріч чи ще щось термінове?

– То як, купили? Усе гаразд? – питає він, трохи набурмосившись.

– Що?

– Подарунок для тітки.

– О, так, – кажу я і нервово ковтаю. – Так, я… Я купила.

– Це він? – Люк киває на сумку, і я відчуваю, як у мене спалахують щоки.

– Так, – вичавлюю із себе врешті-решт. – Я вирішила, що шалик їй сподобається.

– Дуже щедро з вашого боку. «Денні та Джордж». – Він зводить брови. – Ваша тітка, либонь, дуже стильна леді.

– Так, стильна, – вимовляю я і відкашлююся. – Просто страшенно творча та оригінальна.

– Я навіть не сумніваюся, – відповідає Люк і на мить замовкає. – Як її звати?

О Боже. Треба було бігти звідси, щойно я побачила його, доки ще мала змогу. А тепер я навіть ворухнутися не можу. І не можу згадати жодного жіночого імені.

– Ем… Ермінтруд, – чую я свій власний голос.

– Тітка Ермінтруд, – задумливо повторює Люк. – Що ж, перекажіть їй мої найкращі побажання.

Він киває мені й іде геть, а я дивлюся йому вслід, намагаючись утямити: здогадався він чи ні.

Я заходжу до нашої квартири, Сьюз зводить очі – і перше, що вона каже:

– «Денні та Джордж»! Бекі, та не може бути!

– Може, – відповідаю я, посміхаючись на весь рот. – Я купила собі шалик.

– Покажи! – Сьюз із криком стрибає з канапи. – Покажи-покажи-покажи! – Вона підбігає і починає смикати за ручки сумочки. – Ну ж бо, хочу побачити твій новий шалик. Покажи мені!

Ось чому мені так подобається жити в одній квартирі зі Сьюз. Джулія, моя колишня співмешканка, звела б брови і перепитала: «Денні та хто?», або сказала б: «Це задорого для шалика!» Але Сьюз чудово все