Шопоголік - Софi Кiнселла

Звичайно, я так нічого й не дізналася про фінанси. Люди на автобусній зупинці кумекають у фінансах краще за мене. Школярство петрає в них іще ліпше. Я тут пропрацювала вже три роки й досі чекаю, що мене хтось таки підловить.

По обіді редактор Філіп гукає мене на ім’я, і я злякано озираюся. – Ребекко? – говорить він. – Є розмова. Філіп киває, щоб я підійшла до його столу. Здається, його голос зненацька притишується, стає майже змовницьким, і він так посміхається мені, ніби збирається повідомити якісь хороші новини.

«Господи», – лунає в моїй голові. Підвищення. Це має бути воно. Він розуміє, як несправедливо те, що я заробляю менше, ніж Клер, і він зараз підвищить мене до її рівня. Або й іще вище. І скаже про це мені на вушко, щоб Клер не було прикро.

Мої губи самі собою розтягуються в широченну посмішку, я встаю і проходжу ті кілька метрів до його столу, намагаючись триматися спокійніше, але вже розмірковуючи, на що я витрачу свою підвищену зарплатню. Звичайно, те крутезне пальто з «Віслз». І щось із тих чорних черевичків на високих підборах із «П’єд-а-Тер». Може, помчу у відпустку. І сплачу за тим довбаним кредитним рахунком раз і назавжди. Я от-от пурхну в повітря, сповнена полегшення. Я знала, що все буде добре…

– Ребекко? – він тицяє мені якусь картку. – Я не потрапляю на цю прес-конференцію, – каже він, – але там, схоже, буде щось цікаве. Ти підеш? Це в «Брендон Коммюнікейшенз».

Я відчуваю, як радість, мов борошно, осипається з мого обличчя. Він мене не підвищить. Мій заробіток не збільшиться. Я почуваюся зрадженою. На біса він так посміхався до мене? Він же мав усвідомлювати, що дарує мені надію. Бездушний покидьок.

– Щось сталося? – запитує Філіп.

– Ні, – кидаю я. Але не можу вичавити із себе посмішку. Моє новеньке пальтечко й мої черевички зникають із моєї уяви, тануть, мов сніг навесні. Жодного підвищення. Лише прес-конференція про… я зиркаю на картку. Про новий інвестиційний фонд. Як таке взагалі може здатися комусь цікавим?

– Можеш написати про це для новин, – каже Філіп.

– Гаразд, – відповідаю я, знизавши плечима, і йду від нього.

Дорогою на прес-конференцію мені треба купити лише одну важливу річ – «Файненшел Таймз». Це видання – найкраща прикраса для дівчини. Його головні переваги:

1. Воно має гарний колір.

2. Коштує лише 85 пенсів.

3. Якщо зайти до кімнати, затиснувши його під пахвою, вас починають сприймати серйозно. З «Файненшел Таймз» у руках можна базікати будь-які нісенітниці, а вас усе одно вважатимуть не за легковажне дівчисько, а за високоосвічену інтелектуалку, та ще й із широкими інтересами.

На співбесіду, коли влаштовувалася у «Вдалі вкладення», я прийшла з примірниками «Файненшел Таймз» та «Інвесторського вісника» – і мені не поставили жоднісінького питання про фінанси. Пам’ятаю, що ми теревенили про відпустки, вілли та гризотню серед інших редакторів.

Отож я зупиняюся біля газетяра, купую «Файненшел Таймз» і вишукано затискаю його під рукою, милуючись власним відображенням у вітрині «Денні та Джордж».

Виглядаю непогано, як на мене. Я одягнена в чорну спідницю від «Френч Коннекшен», просту білу футболку з «Нікербокс» і короткий ангоровий кардиган, що його купила в «Маркс та Спенсер», але виглядає він, як ніби придбаний в «Аґнес Бі». І нові туфлі з квадратним передком із «Гоббс». І це ще не все! Хоча ніхто їх і не бачить, я знаю, що під цим одягом мене прикрашає мій розкішний новий комплект – трусики та бюстгальтер із вишитими жовтими трояндами. Це найкраще з усього, у що я вбрана сьогодні. І насправді я майже не проти б потрапити під машину, щоб їх побачили всі.

Це в мене звичка така – подумки підписувати весь одяг, який я ношу, неначе для сторінки журналу моди. Я роблю це вже багато років – відтоді, як читала журнал для дівчаток-підлітків «Джаст Севентін». Для кожного випуску журналісти зупиняли дівчинку серед вулиці, фотографували її та перелічували весь її одяг: «Футболка «Челсі Ґьорл», джинси «Топ Шоп», взуття: позичила в подруги». Я жадібно читала такі переліки – і досі, купивши щось у недостатньо крутій крамниці, я відрізаю лейбу. Тож якщо мене колись зупинять на вулиці, я зможу вдати, що не знаю, звідки це.

Та грець із ним. Отож стою я, розглядаю себе, думаю, що маю-таки нічогенький вигляд, майже бажаючи, щоб з’явився з фотоапаратом хтось із підліткового журналу – аж раптом в очі мені впадає дещо, на чому вони уважно зосереджуються – а серце в мене зупиняється. У вітрині «Денні та Джордж» майже непомітна темно-зелена табличка, на якій кремовими літерами написано: «РОЗПРОДАЖ».

Я витріщаюся на цю табличку – і серце моє шалено калатає в грудях. Це неможливо. У «Денні та Джордж» не може бути розпродажу. Тут ніколи не буває розпродажів. Їхні хустки й шалики такі омріяні, що вони могли б продавати їх удвічі дорожче. Кожен, кого я знаю в цьому житті, жадав би отримати шарф із «Денні та Джордж». (Окрім моїх мами й тата, звісно ж. Мама переконана, що все, що неможливо купити в «Бентоллз оф Кінґстон», – суцільний непотріб.)

Я ковтаю, ступаю кілька кроків уперед і смикаю двері крихітної крамнички. Двері розчиняються, і гарненька білявка, що працює тут, підводить погляд. Не знаю, як її звати, але вона завжди подобалася мені. На відміну від тих чванькуватих корів з інших крамниць одягу, вона не проти, щоб я нескінченно стояла, витріщаючись на вбрання, якого не можу дозволити собі купити. Я зазвичай десь із півгодини умліваю над шаликами в «Денні та Джордж», а потім чимчикую до «Аксессорайз» і там купую щось, щоб трохи звеселитись. У мене накопичилася вже ціла шухляда замінників «Денні та Джордж».

– Доброго дня, – кажу я якомога спокійніше. – У вас… У вас розпродаж.

– Так, – усміхається білявка. – Дещо незвично для нас. Я оглядаю приміщення. Бачу цілі купи охайно поскладаних шаликів, а над ними – темно-зелені таблички «Знижка – 50%». Принтований оксамит, оздоблений бісером шовк, вишиваний кашемір – і все з невеличкою емблемою «Денні та Джордж». Вони оточили мене. Я не знаю, куди ступити. У мене от-от почнеться напад паніки.

– Здається, вам завжди подобався оцей, – каже привітна білявка, витягаючи зі стосика перед собою сяйливий