Шопоголік - Софi Кiнселла

Мені подобається така моя відповідь. Я майже сама в неї вірю. Алісія серйозно киває, ніби те, що я кажу, має для неї величезне значення.

– А скажіть-но, Ребекко, що ви думаєте про сьогоднішні новини? – Вона киває на «Файненшел Таймз» у мене під пахвою. – Досить несподівано, чи як ви гадаєте?

О Боже. Про що вона говорить?

– Це, звичайно, дуже цікаво, – відповідаю я, не припиняючи посміхатись, і намагаюся виграти час. Я озираю приміщення в пошуках підказки – але її ніде немає. Що ж сталося? Відсоткові ставки зросли, чи ще щось?

– Мушу визнати, я вважаю, що це погана новина для нашого сектора, – зосереджено провадить далі Алісія. – Але, звичайно, у вас мають бути свої власні погляди.

Вона дивиться на мене, чекаючи на відповідь. Я відчуваю, що в мене спалахують щоки. Ну і як мені виплутуватися? Я обіцяю собі: «Відтепер щодня читатиму газети!» Більше мене не заженуть на слизьке!

– Я цілком із вами згодна, – зрештою вимовляю я. – Це, як на мене, не надто добрі новини. – Відчуваю, який здавлений у мене голос. Швидко сьорбаю шампанського. Хоч би зараз землетрус почався абощо!

– А ви цього очікували? – допитується Алісія. – Я знаю, що ви, журналісти, завжди на крок попереду всіх!

– Я… Ну взагалі-то я припускала, що таке може статися, – я впевнена, що говорю досить переконливо.

– А тепер ще й ті чутки, ніби «Скоттіш Прайм» і «Флаґстафф Лайф» наміряються втнути те саме! – вона зосереджено дивиться на мене. – Ви як думаєте, на них і справді чекає саме це?

– Про це… важко щось сказати, – відповідаю я і ковтаю шампанського. Які ще чутки? Господи, чому б їй просто не дати мені спокій?

А потім я припускаюся помилки – зиркаю на Люка Брендона. Він розглядає мене з дивним виразом на обличчі. Хай йому трясця! Він чудово розуміє, що я уявлення не маю, про що говорю, правда ж?

– Алісіє, – кидає він. – Там Меґґі Стівенс з’явилася. Ти можеш…

– Звичайно, – відповідає вона і, виконуючи команду, мов добре видресируваний пес, прямує до дверей.

– І ще, Алісіє, – додає Люк, і вона швидко озирається. – Я хочу достеменно з’ясувати, хто впоров ту дурницю із цифрами.

– Так, – долинає від Алісії, і вона квапиться геть.

Господи, як я його боюся. І тепер ми залишилися наодинці. Треба мені, мабуть, ушиватися звідси.

– Ну, – весело кажу я. – Час мені вже йти, щоб…

Але Люк Брендон нахиляється до мене.

– «СБГ» сьогодні вранці оголосили, що придбали «Рутланд Банк», – тихо говорить він.

І, звичайно, тепер, коли він це сказав, я пригадую, що щось таке вже чула в новинах сьогодні вранці.

– Знаю, – трохи зневажливо кидаю я. – Читала про це у «Файненшел Таймз». – І перш ніж він устигає щось додати, я йду, щоб поговорити з Еллі.

Прес-конференція от-от розпочнеться, тож ми з Еллі прямуємо на задній ряд і там сідаємо поруч. Я відкриваю блокнот, угорі сторінки пишу «Брендон Коммюнікейшенз» і починаю на берегах вимальовувати в’юнкий квітчастий візерунок. А поряд зі мною Еллі на телефоні набирає «Мобільний гороскоп».

Я ковтаю шампанського, відхиляюся на спинку стільця, наміряючись добряче розслабитися. Немає жодного сенсу щось слухати на прес-конференціях. Уся інформація завжди є в роздруківках, і згодом можна буде з’ясувати, про що тут говорили. Тож я розмірковую, чи помітить хтось, якщо я зараз почну фарбувати нігті, як раптом біля мене з’являється та лярва Алісія.

– Ребекко?

– Так? – лінькувато озиваюся я.

– Вас до телефону. Ваш редактор.

– Філіп? – недоладно перепитую я. Ніби в мене цілий загін тих редакторів, на вибір.

– Так, – вона дивиться на мене, як на недоумкувату, і показує телефон на столі біля дальньої стіни. Еллі запитально дивиться на мене, і я знизую плечима. Досі Філіп ніколи не дзвонив мені на прес-конференції.

У мені наростає хвилювання, і я, відчуваючи власну важливість, прямую до телефону. Можливо, в офісі сталося щось надзвичайне. Або він натрапив на якусь неймовірну сенсацію і хоче, щоб я полетіла в Нью-Йорк з’ясувати, що й до чого.

– Алло, Філіпе? – кажу я в трубку й одразу ж шкодую, що не вимовила натомість щось різке й багатозначне, наприклад коротке «Так».

– Ребекко, послухай, вибач, що цим тебе дістаю, – говорить Філіп, – але в мене починається мігрень. Я збираюся додому.

– О, – спантеличено говорю я.

– І хотів спитати, чи зможеш ти виконати моє маленьке доручення.

Доручення? Та за кого він мене має? Якщо він шукає, хто купив би йому парацетамолу, то йому слід завести секретарку.

– Не впевнена, – кажу я не надто люб’язно. – Я тут трохи зайнята.

– Коли звільнишся. Комітет соціального забезпечення о п’ятій годині оприлюднить свій звіт. Зможеш забрати його? Можеш із конференції поїхати просто до Вестмінстера.

Що? Я з жахом дивлюся на телефон. Ні, я не зможу піти ні по який довбаний звіт. Мені треба забрати свою кредитку! Я маю купити собі шалик.

– А Клер не може піти? – питаю я. – Я хотіла повернутися до офісу й закінчити свій матеріал про… – Про що там я маю писати цього місяця? – Про іпотеки.

– Клер на брифінгу в Сіті. А Вестмінстер саме на шляху до твого престижного Фулгема, правда ж?

Філіп просто не може не жартувати про те, що я живу у Фулгемі. Просто тому, що він живе в Гарпендені.

– Можеш просто вийти з метро, – провадить він далі, – забрати звіт і зайти назад.

О Боже. Я не можу вигадати, як відкараскатися від нього. Заплющую очі та швидко міркую. Годину пробути тут. Помчати назад до офісу, схопити свою «Візу», повернутися до «Денні та Джордж», купити шалик, примчати до Вестмінстера, забрати звіт. Я просто мушу все це провернути.

– Гаразд, – кажу я. – Можете на мене покластися.

Я повертаюся на місце саме в ту мить, як світло згасає, а на екрані перед нами з’являються слова «ДАЛЕКОСХІДНІ МОЖЛИВОСТІ». Змінюють один одного яскраві краєвиди Гонконгу, Таїланду та інших екзотичних місць, – зазвичай, побачивши таке, я поринаю в мрії про відпочинок. Але сьогодні не можу розслабитися, не можу навіть посміятися з тієї новенької зі «Щотижневого портфоліо», що шалено намагається занотувати все і, мабуть, ще й поставить зо п’ять питань, бо впевнена, що так треба. Я ж надто стривожена через мій шалик. Що, коли я не повернуся