Шопоголік - Софi Кiнселла

О Боже, так. Пам’ятаю його. Із шовковистого оксамиту, оздоблений світло-блакитним візерунком, по якому розкидані переливчасті намистинки. Розглядаючи його, я відчуваю, як маленькі невидимі ниточки безгучно притягують мене до нього. Я просто мушу доторкнутися до шалика. Надягти його. Я ніколи не бачила нічого прекраснішого. Дівчина дивиться на лейбу.

– Ціну знижено з 340 до 120 фунтів. – Вона підходить і накидає шалик мені на шию, і я розглядаю своє відображення в дзеркалі.

Жодних сумнівів. Мені потрібен цей шалик. Я просто мушу його купити. Із ним мої очі здаються більшими, зачіска – дорожчою, я взагалі стаю іншою людиною. Я зможу носити його з чим завгодно. І мене називатимуть Дівчиною в Шалику «Денні та Джордж».

– На вашому місці я хапала б його, – всміхається мені дівчина. – Залишився лише один такий.

Я мимохіть учіпляюся в тканину.

– Я беру, – видихаю я. – Беру.

Вона починає пакувати його в обгортковий папір, а я дістаю гаманець, відкриваю його й бездоганним, відпрацьованим рухом намагаюся дістати картку «Віза», – але мої пальці ковзають по шкірі. Я здивовано завмираю і починаю нишпорити всіма кишенями гаманця, розмірковуючи, чи я кудись запхала її з якоюсь квитанцією, чи вона втрапила під візитку… А потім мене розчавлює усвідомлення. Вона на моєму столі.

Як можна бути такою дурепою? Як можна кинути кредитку на столі? Про що я тільки думала?

Привітна білявка кладе загорнутий шалик у темно-зелену фірмову сумочку «Денні та Джордж». У мене шалено калатає серце. От що тепер зробити?

– Як ви хотіли б розрахуватися? – ввічливо запитує вона.

Обличчя в мене спалахує.

– Я щойно зрозуміла, що забула кредитну картку в офісі, – затинаюся я.

– Ой, – каже дівчина, і руки в неї завмирають.

– Зможете притримати його для мене? – Дівчина невпевнено дивиться.

– На скільки притримати?

– До завтра? – відчайдушно кажу я. О Господи. Вона корчить невдоволену пику. Невже вона не розуміє?

– Боюся, що ні, – каже вона. – Товари зі знижкою не можна відкладати для когось.

– Тоді до сьогоднішнього вечора, – швидко кажу я. – До котрої ви працюєте?

– До шостої.

До шостої! Я відчуваю, як мене сповнюють водночас полегшення й адреналін. Не здавайся, Ребекко! Я піду на прес-конференцію, вшиюся звідти, щойно зможу, і повернуся на таксі до офісу. Візьму свою «Візу», скажу Філіпові, що забула записник, примчу сюди і куплю шалика.

– А до закриття зможете притримати? – запитую я благально. – Будь ласка. Ну будь ла-а-а-асочка.

Нарешті дівчина поступається.

– Гаразд. Покладу його за прилавок.

– Дякую, – видихаю я. Спішно виходжу з магазину і прямую далі до «Брендон Коммюнікейшенз». «Нехай ця прес-конференція буде короткою, – молюся я. Нехай запитань буде не надто багато. Боже, прошу тебе, благаю, допоможи мені купити цей шалик».

Діставшись до «Брендон Коммюнікейшенз», я відчуваю, що потроху заспокоююсь. Зрештою, у мене є ще цілісіньких три години. І мій шалик надійно сховано за прилавком. Ніхто в мене його не відбере.

У фойє «Брендон Коммюнікейшенз» висить табличка: «Пресконференція «Екзотичні можливості від “Форленд” проходить у залі Артеміди», і чоловік у формі вказує всім шлях коридором. Отож захід досить-таки значний. Звісно, не на рівні «телекамери, CNN та журналісти з усього світу ледве дочекалися». Але все ж на рівні «досить-таки багато людей сюди забрело». Вельми важлива подія для нашого тісного й нудного світу.

Заходжу – і мене оточує гомін люду, що тиняється залом, та офіціантів, що ширяють туди-сюди з канапе. Журналісти хиляють шампанське, ніби ніколи раніше його не бачили; дівчата-піарниці, зверхньо зиркаючи, попивають воду. Офіціант пропонує мені келих шампанського, і я беру два. Один вип’ю зараз, а другий поставлю під стілець, щоб рятуватися від нудьги.

У дальньому кутку бачу Еллі Грейнджер зі «Щотижневика інвестора». Її затисли в той куток два серйозні чоловіки в костюмах, яким вона киває без жодного виразу в очах. Еллі дуже крута. Вона лише півроку пропрацювала у своєму щотижневику, а вже встигла розіслати резюме на сорок три інші посади. Узагалі-то її справжня мрія – стати редактором рубрики про красу в якомусь журналі. А моє прагнення – бути схожою на Фіону Філліпс, ведучу програми «Доброго ранку, Британіє!» Іноді, надудлившись, як два хлющі, ми обіцяємо одна одній, що якщо за три місяці не просунемося хоча б трохи в бік своєї мрії, то вдвох кинемо роботу. Але насправді уявити, що я залишуся без грошей – бодай на один місяць, – ще страшніше, ніж до скону писати про пенсійні заощадження.

– Ребекко, радий, що ви змогли прийти.

Я підводжу очі – і ледве не захлинаюся шампанським. Це Люк Брендон, найголовніший голова «Брендон Коммюнікейшенз», і він дивиться просто на мене так, ніби чудово розуміє, про що саме я думаю.

Я бачилася з ним лише кілька разів і завжди якось ніяковію поруч із ним. По-перше, про нього йде страшенна слава. Усі, навіть Філіп, мій бос, невпинно торочать про те, який він геній. Він заснував «Брендон Коммюнікейшенз» на пустому місці, а тепер це найбільша фінансова піар-компанія в Лондоні. Кілька місяців тому одна газета згадувала його в переліку найрозумніших підприємців свого покоління. Подейкують, що IQ в нього феноменально високий, а пам’ять фотографічна (ніколи не любила людей із фотографічною пам’яттю).

Але це ще не все. Він завжди здається набурмосеним, коли говорить зі мною. Начебто розуміє, яка я цілковита дурисвітка. Так, я майже впевнена, що він бачить мене наскрізь. Цілком може виявитися, що відомий Люк Брендон не лише видатний геній, а ще й уміє читати думки. Він знає, що, коли я розумно киваю, розглядаючи якийсь нудний графік, я насправді думаю про розкішний чорний топ, який бачила в «Джозеф», і вирішую, чи зможу я дозволити собі ще й брюки.

– Ви знайомі з Алісією? – запитує Люк, показуючи на вишукану білявку поруч із собою.

З Алісією я, звісно, не знайома. Утім це мені й не потрібно. Вони всі однакові, «Брендонські дівчата», як самі себе ж і називають. Вони гарно одягнені, гарно говорять, одружені з банкірами і не мають жодного почуття гумору.

– Ребекко, – байдуже каже Алісія, потискаючи мені руку. – Із «Вдалих вкладень», правильно?

– Саме так, – відповідаю я так само байдуже.

– Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли сьогодні, – каже Алісія. – Я розумію, що ви, журналісти, – страшенно зайняті люди.

– Та будь ласка, – відповідаю я. – Ми намагаємося відвідувати якомога більше прес-конференцій. Щоб бути в курсі всього, що