Шопоголік - Софi Кiнселла

– Ну не обов’язково сама королева, – викручується мама і на мить замовкає. – А от дехто з інших. От, наприклад, принцеса Кентська. Могла б і частіше спускатися в метро, що їй заважає? Таким варто б частіше занурюватися в реальне життя.

Моя мама востаннє їздила в метро десь у 1983 році.

– Може, зварити кави? – весело пропоную я.

– Як на мене, усі ці транспортні колапси – цілковита нісенітниця, – говорить тато. Він зістрибує з драбини і обтрушує брудні руки. – Це все суцільна пропаганда.

– Пропаганда? – обурено кричить мама.

– Гаразд, – спішно кидаю я. – Піду поставлю чайник.

Я повертаюся до будинку, клацаю в кухні чайником і сідаю за стіл, під ласкаве сонячне світло. Я вже й забула, про що там сперечаються мама з татом. Вони просто знову й знову повторюватимуть те саме і зрештою згодяться, що в усьому винен Тоні Блер.

Хай там як, мені треба обміркувати значно важливіші питання. Я намагаюся вирішити, скільки саме маю віддати Філіпу, моєму босові, коли виграю в лотерею. Звісно, забути про нього не можна, але заплатити готівкою – це ж вульгарщина якась? Мабуть, краще подарунок? Можливо, дорогі брендові запонки. Або гарний набір для пікніків – кошик із усім посудом. (Клер Едвордс, звичайно ж, нічого не отримає.)

Я сиджу наодинці в залитій сонцем кухні й відчуваю, ніби в мене всередині сяє маленька світла таємничка. Я виграю в лотерею. Сьогодні ввечері моє життя зміниться. Господи, я вже не можу дочекатися. Десять мільйонів фунтів. Подумати лишень, завтра я зможу купити все, що захочу. Будь-що!

Переді мною лежить газета, розгорнута на сторінці з оголошеннями про нерухомість, і я мимохіть беру її до рук, щоб переглянути оголошення про дорогі будинки. Де б мені оселитися? Челсі? Ноттинґ Гілл? Мейфейр? «Белґравія», – впадає мені в око. «Чудовий окремий будинок із помешканням для прислуги і плодоносним садом». Начебто непогано. Мене цілком влаштують сім спалень у Белґравії. Я радісно опускаю погляд, дивлюся на ціну і, шокована, ціпенію. Шість цілих п’ять десятих мільйона фунтів. Ось яку ціну заламали. Шість із половиною мільйонів!

Я приголомшена і трохи розлючена. Вони це серйозно? У мене й близько немає шести з половиною мільйонів фунтів. У мене десь… із чотири мільйони залишилося. Чи, може, п’ять? Хай там як – цього недостатньо. Я втуплююся в газетну сторінку, почуваючись обдуреною. Здається, ті, хто виграє в лотерею, повинні б мати змогу придбати все, що завгодно, але я вже почуваюся збіднілою, якоюсь неповноцінною.

Трохи ображена, я відкидаю газету і тягнуся до безкоштовно взятої десь листівки, у якій повно яскравих фото білих підковдр по 100 фунтів. Оце вже краще. «Коли виграю в лотерею, спатиму лише під білими накрохмаленими підковдрами», – вирішую я. І в мене буде біле залізне ліжко, пофарбовані дерев’яні віконниці та пухнастий білий халат…

– То як справи у світі фінансів? – У мої думки вривається мамин голос, і я підводжу погляд. Вона стрімко влітає до кухні, і досі зі своїм «Ностальгійним» каталогом. – Приготувала каву? Давай швиденько, люба моя!

– Саме збираюсь, – відповідаю я і трохи соваюсь, нібито щоб устати зі стільця. Але, як я й очікувала, мама встигає поперед мене. Вона дістає керамічний слоїк, якого я раніше в неї не бачила, і ложкою насипає каву в нову позолочену джезву.

Мама – дивна людина. Вона весь час купує якісь нові штукенції для кухні, а старі просто віддає благодійним організаціям. Нові чайники, нові тостери… За цей рік у нас уже було три нові відра для сміття – темно-зелене, потім хромоване, а тепер-от із жовтого напівпрозорого пластику. Подумати лишень, скільки грошви вона на все це тринькає.

– Гарненька спідничка! – каже вона, ніби вперше побачивши мене. – Де купила?

– «Донна Каран», – бурмочу я у відповідь.

– Дуже красива, – провадить вона далі. – Дорога?

– Не те щоб надто, – говорю я, не замислюючись. – Фунтів із п’ятдесят.

Це не те щоб цілковита правда. Насправді ціна її ближче до ста п’ятдесяти. Але зовсім не варто розповідати мамі, що скільки насправді коштує, бо тоді в неї буде інфаркт. Хоча ні, вона відразу все розповість моєму татові – і тоді інфаркт буде в них обох, а я залишуся сиротою.

Тож я вже звикла мислити в двох паралельних вимірах. «Справжні ціни» та «Ціни для мами». Це трохи схоже на те, коли в магазині знижка 20 відсотків на все, і ти ходиш по ньому, подумки знижуючи всі ціни. До такого досить швидко призвичаюєшся.

Хоча є деяка відмінність: я керуюся системою плинних цін, як під час вирахування податку на прибуток. Починаю з 20 відсотків (якщо щось коштує насправді 20 фунтів, я кажу, що купила за 16) і можу дійти до… та й до 90 відсотків, якщо доведеться. Я колись купила чоботи за дві сотні і сказала мамі, що віддала за них лише двадцятку – на розпродажі. І вона повірила.

– Ти що, шукаєш квартиру? – цікавиться вона, зиркнувши мені через плече на сторінку оголошень про нерухомість.

– Ні, – похмуро відповідаю я і перегортаю сторінку брошури. Мої батьки насідають на мене, щоб я купила квартиру. Вони взагалі уявляють собі, скільки ті квартири коштують? І я зараз не про квартири в Кройдоні говорю.

– А Томас, виявляється, вже купив свій перший будиночок – гарненький, невеличкий дім у Райґеті, – повідомляє мама, киваючи вбік сусіднього будинку. – Їздить на роботу аж ізвідти. – Вона каже про це з таким захопленням, ніби повідомляє, що він отримав Нобелівську премію.

– Ну, а в мене немає грошей на квартиру, – відказую я. – І на маленький будиночок теж.

«Поки що, – додаю я подумки. – До сьогоднішнього вечора, до восьмої години. Ха-ха-ха!»

– Не вистачає грошей? – питає тато, заходячи на кухню. – Ти ж знаєш, що з цього лиха є два виходи?

О Боже. Тільки не це. Знову таткові афоризми.

– МВ, – говорить тато, й очі в нього хитро зблискують, – або БЗ.

Робить ефектну паузу, а я перегортаю сторінку брошури, вдаючи, що не чую його.

– Менше Витрачати, – пояснює тато, – або Більше Заробляти. Два шляхи. Який обереш, Бекі?

– Мабуть, піду відразу обома, – легковажно відповідаю я, знову перегортаючи сторінку брошури. Чесно кажучи, мені навіть трохи шкода