Шопоголік - Софi Кiнселла
На щастя, мої батьки не з тих, хто полюбляє теревенити про політику чи обговорювати книжки. Ми вже перетерли всі сімейні новини, я розповіла їм, як у мене справи на роботі, вони відзвітували про свою подорож на Корсику, тож тепер варто якось пожвавити розмову. Час увімкнути телевізор – хоча б для того, щоб він підказав нам нові теми для балачок.
Тож ми перебазовуємося у вітальню, тато засвічує «вогонь» у штучному каміні та вмикає телевізор. І – о так! – ось вона! Національна лотерея, у розкішній студії. Сяють вогні, Дейл Уїнтон перекидається жартами з Тіффані із «Жителів Іст-Енду», а глядачі підтримують їх захопленими вигуками. У мене в животі вузол затягується щораз міцніше й міцніше, а серце шалено калатає. За кілька хвилин ці кульки випадуть. За кілька хвилин я стану мільйонеркою.
Я спокійно спираюся на спинку канапи і думаю, що робити, коли виграю. Тобто саме в мить виграшу. Верещати? Чи сидіти тихо? Може, не треба нікому розповідати про це першого ж дня. А може, не треба нікому розповідати взагалі.
Ця думка несподівано пронизує мене. Я можу стати таємним переможцем! Отримати купу грошей – і жодного тиску. Якщо мене питатимуть, звідки в мене гроші на купу дизайнерського вбрання, я просто відповідатиму, що багато працюю на фрилансі. Так! І я зможу змінювати життя всіх моїх друзів анонімно, мов добрий ангел. Ніхто ніколи ні про що не дізнається. Просто чудесно!
Я саме розмірковую над тим, наскільки великий будинок зможу придбати, щоб ніхто ні про що не здогадався, коли в мої думки вривається голос із екрана.
– Питання до номера три!
Що?
– Моя улюблена тварина – це фламінго, бо він рожевий, пухнастий і в нього довгі ноги. – Дівчина на стільці раптом скидає одну довжелезну, до блиску виголену ногу з іншої, і глядачі просто шаленіють. Я отетеріло дивлюся на неї. Що відбувається? Чому ми дивимося «Побачення наосліп»?
– Раніше це шоу було досить цікавим, – каже мама. – Але тепер зовсім скотилося.
– Тобі ця маячня здається цікавою? – недовірливо перепитує тато.
– Послухай, тату, а ми не могли б перемкнути назад на…
– Я не говорила, що воно цікаве зараз. Я сказала…
– Тату! – я намагаюся говорити без паніки в голосі. – Ми б могли просто ненадовго знову ввімкнути Бі-Бі-Сі1?
«Побачення наосліп» зникає, і я полегшено зітхаю. Наступної миті на екрані з’являється серйозний чоловік у костюмі.
– Поліціянтам варто було б звернути увагу, – розповідає він гугняво, – що свідки були недостатньо…
– Тату!
– Де наша телепрограма? – нетерпляче каже він. – Десь має бути щось цікавіше за це.
– Є лотерея! – я ледь не кричу. – Я хочу подивитися лотерею!
– Навіщо тобі та лотерея? У тебе є квиток?
Я на мить замовкаю. Щоб стати таємним переможцем, не можна нікому розповідати, що я купила квиток. Навіть своїм батькам.
– Ні! – кажу я, посміюючись. – Я просто хочу подивитися на Мартін Маккаетчен.
Мене огортає величезне полегшення – лотерея знову на екрані, і Тіффані співає пісню. Я зручно вмощуюся на канапі, поглядаючи на годинник.
Ні, взагалі-то я розумію, що те, чи дивитимусь я розіграш чи ні, не вплине на мої шанси на перемогу, але хіба ж я хочу проґавити цю чарівну мить? Можете вважати мене божевільною, але я відчуваю, що, коли дивитимуся, зможу через екран установити зв’язок із кульками, потоваришувати з ними. Я дивитимусь, як вони шалено крутяться в лототроні, і подумки підтримуватиму свої переможні номери. Це неначе вболівати за команду. Команда 1 6 9 16 23 44.
Хоча числа ніколи не випадають у правильному порядку. Команда 44 1 23 6 9 16. Може бути. Або Команда 23 6 1 …
Раптом лунають оплески – Мартін Маккаетчен закінчила співати. Боже мій. Це от-от станеться. Моє життя от-от зміниться.
– Лотерея стала страшенно комерційною, правда ж? – каже моя мама, доки Дейл Уїнтон веде Мартін до червоної кнопки. – Це просто стидовисько…
– Тобто як це лотерея стала комерційною? – перепитує тато.
– Люди грали в лотерею, бо хотіли підтримати благодійні організації.
– Нікого вони не хотіли підтримати! Не мели дурниць! Нікому та благодійність на фіг не здалася. Усі думають лише про себе коханих. – Тато махає пультом на Дейла Уїнтона, і екран згасає.
– Тату! – скиглю я.
– То по-твоєму всі байдужі до благодійності? – каже мама.
– Я такого не казав.
– Тату! Увімкни! – верещу я. – Увімкни-и-и! – Я вже наміряюся відібрати в нього пульт, коли він усе-таки вмикає телевізор.
Я дивлюся на екран, не вірячи власним очам. Перша кулька вже впала. І це 44 кулька. Мій номер, 44.
– …востаннє випадав три тижні тому. А ось і друга кулька… І це номер 1.
Я не можу навіть поворухнутися. Ось, це відбувається, просто в мене перед очима. Я насправді виграю в лотерею. Я виграю в цю бісову лотерею!
Тепер, коли це відбувається, я почуваюся на диво спокійною. Я немовбито все життя знала, що це станеться. Я мовчки сиджу на канапі, почуваючись ніби в біографічній документальній стрічці про саму себе, із закадровим голосом Джоанни Ламлі чи когось такого. «Бекі Блумвуд завжди глибоко в душі знала, що колись виграє в лотерею. Але того дня, коли це сталося, навіть вона не могла передбачити…»
– І ще один номер із першого ряду. Кулька номер 3.
Що? Усі мої думки сплутуються, і я ошелешено дивлюся на екран. Це, напевно, помилка. Вони хотіли сказати 23.
– І номер 2, бонусна кулька з минулого тижня.
Я завмираю. Що в біса відбувається? Звідки беруться ці цифри?
– І ще одне однозначне число – номер 4. Він справді часто випадає: цього року вже дванадцять разів. І нарешті… Номер 5! Ну, це просто неймовірно! Уперше таке бачу! Тепер вишикуємо їх у правильній послідовності…
Ні. Це не може бути правдою. Це якась помилка. Виграшні лотерейні номери не можуть бути 1, 2, 3, 4, 5, 44. Це не лотерейна комбінація, це… це якийсь дурнуватий жарт.
І
