Шопоголік - Софi Кiнселла

Після обіду ми з мамою йдемо на ярмарок народних мистецтв у місцевій школі. Я насправді йду туди просто за компанію і зовсім не збираюся нічого купувати, але раптом бачу повний стіл чудових листівок ручної роботи, лише по півтора фунта! Тож я беру десяток. Адже листівки завжди знадобляться, правда ж?

Іще знаходжу чудову блакитну керамічну підставку для квітів, облямовану слониками – а я давно говорю, що в нашій квартирі не вистачає квітів. Тож цю красу я теж купую. Усього за п’ятнадцять фунтів. Ярмарки ремеслярів – вигідна штука, правда? Туди йдеш упевнена, що там буде суцільний мотлох, але зрештою завжди знаходиш там хоч щось потрібне.

Мама теж дуже вдоволена – знайшла пару свічників для своєї колекції. Вона колекціонує свічники, підставки для грінок, керамічні глечики, скляних тварин, візерунки для вишивання і наперстки (хоча, як на мене, наперстки не можна вважати справжньою колекцією, адже вона замовила їх цілий набір, та ще й зі скринькою для зберігання, за оголошенням у журналі «Недільні новини», але вона цього нікому не розповідає. Насправді мені теж не варто було б про це згадувати).

Хай там як, ми обидві, досить задоволені, вирішуємо випити по чашечці чаю. І, вже виходячи з ярмарку, йдемо повз один із тих безнадійно нудних столиків, до яких зазвичай ніхто навіть не наближається, хіба що іноді якийсь добряга погляне мигцем і чимскоріш чимчикує далі. Здається, бідоласі за тим столиком страшенно сумно, тож я спиняюся подивитися. Так, недарма тут нікого немає. Він продає дерев’яні миски якоїсь дивної форми, і так само дивно обтесане столове начиння. На біса комусь можуть знадобитися дерев’яні ножі й виделки?

– Гарненька! – весело кажу я, беручи в руки одну з мисок.

– Деревина яблуні, ручна робота, – пояснює він. – Тиждень на неї витратив.

Ну, як на мене, він просто змарнував цей тиждень. Та посудина безформна, потворна, із деревини якогось бридотно-коричневого кольору. Але коли я простягаю руку, щоб поставити її назад, він дивиться так знедолено, що мені стає його шкода, і я перевертаю ту штуку, щоб поглянути на ціну. Якщо вона коштує якісь копійки – куплю її. Але її ціна виявляється вісімдесят фунтів! Я показую її мамі, і вона ледь помітно кривиться.

– Саме цей екземпляр було минулого місяця представлено в «Ель Декорейшен», – із сумом каже чоловік і дістає вирізану із журналу сторінку. Почувши ці слова, я просто завмираю на місці. «Ель Декорейшен»? Він жартує?

Таки не жартує. На кольоровій сторінці – фото кімнати, майже порожньої: лише замшеве крісло-мішок і невисокий столик, а на ньому – дерев’яна миска. Я розглядаю зображення, не вірячи власним очам.

– Тобто саме ця? – перепитую я, намагаючись хоч трохи стримувати захват у голосі. – Саме ця миска? – він киває, і мої пальці міцно вчіпляються в миску. Повірити не можу. Я тримаю штукенцію, представлену в «Ель Декорейшен». Це ж просто неймовірно круто! Я раптом почуваюся страшенно модною та стильною – шкода, що я не в білих лляних штанах, а волосся не зализане назад, як у Ясмін Ле Бон – тоді образ був би довершений.

Укотре пересвідчуюся, що в мене хороший смак. Хіба ж не саме я помітила цю миску… даруйте, цей елемент декору? Не я відзначила його якість? Я вже уявляю, як ми цілком змінимо нашу вітальню, підлаштуємо під нього весь дизайн – мінімалізм і пастельні кольори. Вісімдесят фунтів. Це взагалі не ціна для такого взірця стилю, що існує поза часом.

– Я беру, – рішуче говорю я, і лізу в сумку по чекову книжку. «Пам’ятай, – нагадую сама собі, – купуючи дешеві речі, ти нічого не заощаджуєш. Значно краще витратити трохи більше на серйозне придбання, що слугуватиме тобі все життя». А ця миска – просто взірець такої класики. Сьюз буде страшенно вражена.

Ми повертаємося додому. Мама відразу ж іде до будинку, а я залишаюся надворі, обережно переношу покупки з її машини в мою.

– Бекі! Оце так несподіванка!

О Боже. Це Мартін Вебстер, наш сусід, стирчить за парканом із граблями в руці та широченною дружньою посмішкою на обличчі. О Господи. Мартінові завжди вдається викликати в мене почуття провини, я навіть не знаю чому саме.

Насправді чудово знаю. Це все через те, що я розумію: він усе життя сподівався, що я виросту і вийду заміж за Тома, його сина. А я за нього не вийшла. Історія моїх стосунків із Томом недовга: він одного разу запросив мене погуляти, коли нам було років по шістнадцять, а я відмовилася, бо саме зустрічалася з Адамом Муром. На тому все й скінчилося, дякувати Богові. Узагалі-то, чесно кажучи, я б краще вийшла заміж за самого Мартіна, ніж за Тома.

(Це не значить, що я насправді хочу заміж за Мартіна чи що мені подобаються старші чоловіки чи щось таке. Це просто до слова прийшлося. Та й узагалі, Мартін щасливо одружений.)

– Вітаю! – радісно кажу я. – Як справи?

– О, в нас усе чудово, – відповідає Мартін. – Ти чула, що Том купив будинок?

– Так, – підтверджую я. – У Райґеті. Просто фантастика!

– Там дві спальні, душова кімната, вітальня й відкрита кухня, – перераховує він. – А кухня оббита дубом.

– Ого, – захоплююся я. – Оце так!

– Том просто в захваті від нього, – каже Мартін. – Дженіс! – гукає він. – Іди-но сюди, поглянь, хто прийшов!

За хвилину на ґанку з’являється Дженіс у квітчастому фартуху.

– Бекі! – говорить вона. – Та тебе ледь упізнати! Скільки ж ми не бачились?

О Боже, тепер я почуваюся винною, що не навідуюся до батьків частіше.

– Ну, – пояснюю я, намагаючись безтурботно всміхнутися, – ви ж розумієте. Я дуже зайнята, робота й таке інше.

– О, так, – каже Дженіс, шанобливо киваючи. – Та Твоя Робота.

Колись чомусь Дженіс та Мартін утовкмачили собі, що я просто неймовірно видатний фінансовий геній. Я намагалася пояснити їм, що насправді не така я вже й розумаха, але що більше я це заперечую, то геніальнішою мене вважають. Це як у «Пастці-22». Отож тепер вони думають, що я видатний та ще й скромний фінансист.

Утім, нащо через це перейматися? Вдавати із себе фінансового генія досить-таки весело.

– Так, останні дні видалися нелегкими, – кажу я тоном крутого спеціаліста. – Саме лише злиття «СБГ» та «Рутланд Банку» чого