Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
Ото ходив я за нею, ніби на променаді, але пильності все одно не втрачав. Якось вийшла вона зі своєї квартири, сіла на візника і поїхала на Бесарабку. Там походила базаром, дещо купила з їжі, склала все у кошик, який мала з собою, і поїхала на вокзал. Ось це вже цікаво. Когось зустрічатиме? Чи сама кудись поїде? На вокзалі вона вийшла на перон, а тут саме потяг з Одеси прибув. Натовп цілий вивалив, пані Ольга йде, жінка вона статна, осанки прямо царської, всі її обходять, як вода скелю. А вона все крокує. До кінця перону пройшла, а ніхто до неї так і не заговорив. Потім вона геть пішла звідти. Не дочекалася? Чи відчула, що стежать? Хоча я ж завжди працював чисто, так, що не помічали мене навіть досвідчені конспіратори.
Дивлюся я за Ольгою, коли бачу, що хода у неї змінилася. То вона трохи на правий бік хилилася, бо ж важкенький кошик. Там і шинки шматок, і хлібина, сир і дві пляшки пива, і ще якийсь дріб’язок. А тепер іде рівно, хоча кошик при ній. Придивляюся і розумію, що кошик порожній! Он як мантиляється у руці легко! Помінялася вона з кимось! Ось для чого і приїздила! А я це навіть не побачив!
У нашій справі філерській реакція дуже важлива. Як ото в боксі, англійській забавці, де кулаками один одного гамселять. Там теж, не зівай, Химко, поки ярмарок. Ледь ґаву піймав, тут же і отримав по зубах. Це тобі не шахи, чи доміно, коли можна посидіти, потилицю почухати. А в нас — щось помітив і тут же вирішив, а потім одразу виконав. Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи. Оце я перед вами зараз розбалакався, а тоді, на вокзалі, тільки діяв. Як побачив, що корзина не та, бігом помчав до виходу з вокзалу. Бачу попереду якийсь чоловік чимчикує, а в руках у нього кошик, майже такий, як у Карпової. Мій клієнт! Не встиг втекти, голубчик!
Сів він до візника і поїхав. Я кинувся вільного шукати, щоб за ним простежити. Та де там… Пасажирів багато з Одеси, всі екіпажі встигли розібрати. Ну, Ваня не велике цабе, можу і ніжками. Побіг за їхнім екіпажем, але, мабуть, поспішав той пан сильно, бо ж погнав візник коня так, ніби за ним чорти гналися. Довелося повертатися на вокзал та чекати доки візник, що ним той підозрілий тип із корзиною поїхав, повернеться. Візники ж по місцях працюють. Оце якщо возить від вокзалу, то сюди і повернеться за наступним пасажиром.
Таки дочекався, дав візнику гривеник, розпитав про того пана. Виявилося, що відвіз візник його на Солом’янку, висадив там на перехресті. Попросив я і мене туди відвезти. Приїхав, понишпорив навколо, розпитав рознощиків, але того пана ніхто не запам’ятав. Я і сам бачив його здалеку, тільки й розгледів, що борода у нього була.
Повернувся до околотку, доповів Мельникову. Той давай лаяти мене, що випустив об’єкт стеження. Я головою киваю — винен, ваше благородіє, голову з пліч. Дійсно ж винен… Потім пішов до хлопців, які гуртком Карпової почали опікуватися, коли Мельников про гостя почув. Розпитав їх. І виявилося, що ще тиждень тому один із революціонерів їздив на Солом’янку.
— Хату знімав. Навіть не хату, а кімнату окрему без пансіону, — доповів Євстахій Муха, молодий філер, але не без таланту. З усіх молодих він мені найбільше за всіх подобався своєю старанністю.
— Поїхали, Сташе, покажеш.
Поїхали ми, знайшли хатку. Стояла вона трохи осторонь, на краю ярку.
— Хороше місце, — кажу. — Є куди тікати, як поліція прийде.
— А ще господиня глуха, — шепоче Євстахій.
— Так це взагалі рай для бунтівника!
Вже темно було, ми обережно у двір зайшли, почали у вікна заглядати. У всіх темно, лише в одній світло наче горить, але штора зачинена. Однак кватирка відчинена була. Прислухався я, наче тихо в кімнаті. Хотів вже дубцем шторку трохи посунути, зробити щілину, в яку б дивитися. Коли чую:
— От чорт! Лайно! — лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.
Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому — цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. — Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!
— Мився, чи що? — питаю, хоча люди у лазнях миються, або у баліях вдома, а не так, що воду з відра на себе лити.
— Ні, не мився. Бо вода холодна, форкав, як кінь! І без мила ж, яке то миття? — Євстахій аж плечима стинає. Ну й дійсно, не те щось.
— Ну, добре. Почекай тут, піду познайомлюся.
Пішов у двір, постукав у двері. Не відчиняють. Ще раз постукав. Тиша. Відступив на крок від дверей, побачив, як фіранка на вікні сіпнулася. Хтось на мене дивився. Потім хазяйка вийшла. Я давай пояснювати, що хочу кімнату зняти, чув, що в неї є. Гучно так балакаю, наче щоб вона почула. Але хочу, аби і той квартирант мене почув. Коли виходить він.
— Все, зайнята кімната, я вчора вселився. — Свіжопоголений, бо ж обличчя засмагле, а шкіра там, де борода була, біла.
