Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Царя з воску? — про всяк випадок перепитую я.

— Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.

— І на коні?

— Та ні, без коня. Це б задорого було, у замовників і так грошей ледь вистачає. Пішого царя роблю.

— Дива які.

— Та і я ж кажу. Оце б скоріше закінчити із цією дурнею і потім творчістю зайнятися. Я, братіку, про творчість мрію, щоб створювати образи людей із народу і…

Як пішов далі чесати, мабуть, і до ранку балакав, якби не випив ще дві чарчини та під стіл не впав. Відтяг я його до квартири, яку йому знімали, а сам побіг доповідати штабс-капітану Мельникову. Бо надто вже це все дивно, щоб не викликати підозри. Побіг доповідати в околоток.

— Царя, кажеш, із воску? — питає Мельников недовірливо.

— Атож, як є, государя нашого любого у повний ріст замовили.

Штабс-капітан дістав із сейфа штоф коньяку дербентського, налив собі чарку і одним духом випив. Вміє він пити красиво, що тут скажеш. Інша справа, що міри не знає і тоді вже некрасиво може бути, але то справа панська, начальству дозволена.

— Здається, голубе, навішали вони на вуха твої довірливі локшини довгої, — хмикнув Мельников.

— Так перевірте того скульптора, ваше благородіє, — кажу, — йому які резони брехати? Він за гроші на них працює. Сам із того замовлення дивується. Каже, різне бачив, але щоб таке — ніколи.

Замислилися штабс-капітан.

— Можна було б їх усіх із міста вислати в адміністративному порядку, а Залевського ми й так заарештувати можемо за попередні гріхи. Але темна якась це справа, Ваньку, і незрозуміла. Злякаємо ми їх — заляжуть, принишкнуть, а потім знову за своє. Ось полковник Скуратівський, минулого року, як приїхав із Лондона, говорив, що є там музей такий — фігури із воску людей різних відомих — ніби живі вони. Казав — схожість разюча. Тобто роблять таке, роблять.

— А може, Залевський із Карповою дійсно збираються музей відкривати? — питаю.

— Підіпригоро, не ламай дурня! І годі вже мені очі мозолити, — гаркнув Мельников.

Та і сам знаю, що про музей то дурниця. Горбатого могила виправить, а бунтівника — шибениця. Не вірю, щоб він раніше повстання піднімав, а потім музеєм зайнявся. Якась там червивина точно є, тільки знайти її треба.

Пішов я до тої квартири, до хлопців наших.

— Теслю викликали вони, щоб стовп у хаті поставив, — каже Євстахій.

— Який ще стовп? — запитую недовірливо.

— Звичайний, дубовий. Просто посеред кімнати, — веде далі Євстахій, — дивина та й годі. У вікно заглянув — наче із стелею все гаразд, а тут тобі стовп стоїть. Із теслею тим переговорив, що його ставив. Та що з нього візьмеш? Каже — заплатили добре, то й роблю, як сказали. Смаглявий той, себто Залевський, керував. А потім квітів три кошики привезли, троянд червоних.

Ну щодо троянд — то таке. Ті пани ціни грошам не знають і, щоб враження на баришню справити і свого доп’ясти, ще не таке витворяють. Ось навіть штабс-капітан Мельников свого часу мало не щодня тій своїй актрисці кошик червоних троянд на сцену виносив, ще й із записками любовними. Мабуть, бігме — й віршики писав його благородь. Може, той Залевський на Карпову теж хоче враження справити. Але навіщо там стовпа поставили? Але Мельникову доповідати про це не став — висміє.

Ввечері революціонери знову збиралися на тій квартирі. Тільки вбрані були якось дивно — Карпова і ще одна баришня, із курсисток прийшли в білому, ніби наречені, а паничі навпаки, геть усі в чорних костюмах і циліндрах, навіть нехлюї-студенти так вирядилися. Всередині достеменно відбувалося щось підозріле, чутно було якісь дивні звуки — чи то співи, чи якесь завивання. Ну назагал, ця публіка любить співати своїх революційних пісень, але то було щось інше. Слів не розібрав, бо близько підійти не було жодної змоги — один із них сидів на призьбі весь цей час і палив папіроску. Отже, вони стали обережнішими.

Зранку доповів про ті вихиляси Мельникову, і, на моє здивування, він не на жарт стривожився.

— Вчора студентик той приходив. Наляканий він дуже, слізно просився більше туди його не посилати. Якусь дивну молільню вони влаштували на тій квартирі, посередині неї стовп трояндами обвитий, навколо той приїжджий ходить і щось бурмотить, у дикунські барабани б’є. Усім якісь слова чудернацькі Карпова роздала і веліла напам’ять завчити. Казав студентик, що страшно йому, бо вони государю щось лихе заподіяти хочуть і зараз шукають якусь річ особисту, чи навіть дрібничку якусь — ніготь, кілька волосків чи недопалок його величності. І чекають на якогось барона Суботу чи Суботіна — він толком не розчув, гамірно було. Я перерив усю Оксамитову книгу. Немає таких баронів, тільки князь Субарідзе, але він камергер його величності і йому років під вісімдесят. Мабуть, кличка якась. Але у картотеці нашій теж не проходить. Що скажеш?

Ну що тут сказати? Це ж ясно як божий день, я зітхнув із полегшенням.

— Брати їх треба негайно. То, ваше благородь, вони на государя нашого порчу на смерть навести хочуть. Ось у нас у селі баба одна була…

— Ти що, пив, скотино? Яка порча, до дідька, посміховисько з нас хочеш зробити на усю охранку? — аж заверещав Мельников.

Налився червоним, наче буряк, хоч у борщ кидай, з очей блискавки сипле, ох і лютий, холера!

— А давайте, ваше благородь, дамо їм ту річ, котру вони шукають, — кажу, бо відчуваю, що треба щось вигадати, щоб гнів мельниковський збити. Бо коли начальство гнівається, то підлеглим це не на користь.

Дивиться на мене їх благородь. Збив я