Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Не вірю! — кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.

— Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, — верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.

Зліз я, стою вражений.

— Невже це дійсно він?

— Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? — питає Михайло.

— Та тепер вже не знаю навіть. Слухайте, а звідки ж він ото все знав, про що книгу написав?

— А ти як думаєш?

— Мабуть, у молодості погуляв славно?

— Так він і в молодості такий був.

— Так а звідки тоді він оте все узяв?

— Вигадав!

— Тьху! — не стримуюся я. Щиро роздратувався, бо така ж книга хвилююча, коли ж не знати, який бовдур її написав!

— А давай вип’ємо, в мене ще тут фляга за халявою знайшлася, — пропоную, бо розчарувався я неабияк. Всякого чекав, але не такого.

— А давай, — каже Михайло. Він розповідає, що хоче написати про життя лікарів у провінції, серед простих людей. Я йому доводив, що про столицю треба писати, про яскраве тамтешнє життя, губернаторські бали та прийоми, красивих баришень і лейб-гвардійських офіцерів.

— Про простих людей нецікаво, і так всі все знають! А от про князів усяких та багатіїв-міліонщиків, ото так! — кажу я.

Михайло не погоджувався. Потім йому стало погано. Потім мені. Не пам’ятаю, де і розійшлися, та як додому дійшов. Пригадав тільки, що він мене знову гедоністом називав і казав, що коли що — до його папіньки, доктора-венеролога, звертатися. Та цур йому…

Наступного дня лежав до обіду, зле було, у голові гуло, ніби у Лаврській дзвіниці на Великдень. Потім, як тільки попустило, поплентався в околоток. Там Мельников давай на мене верещати, аж із чобіт від люті вискакував, мерзавцем називав, звільненням погрожував, навіть про ту мою довідку про сповідь не забув, аж доки я адреси тієї не згадав.

Виявилося, що дійсно той дядько і був Жоржем Незабудкіним. Зізнався, що напиюжилися тоді з Мельниковим свояком-цензором до синіх ґудзиків і тоді той підписав рукопис просто у трактирі. Скандал, звісно, був, але Мельников таки пристарався, щоб справу по гальмах спустили. Відбувся письменник Незабудкін лише штрафом. Але наступного дня після суду його зі скандалом звільнили зі служби без вихідного пособія і пенсії, бо начальник його дуже вже моралістом великим виявився. А через два місяці вкоротив собі віку письменник Жорж Незабудкін, повісився через злидні. Бо у нас мітлою більше заробиш, ніж тією писаниною. Ото і будь письменником. Та ну його…

А все почалося з того, що в Києві з’явився Сергій Залевський, досить відомий революціонер, який чотири роки тому був засуджений до довічної каторги і звідти втік. Та не просто втік, а покинув кордони нашого любого отєчєства на китобійному судні й дістався до Америки. Звідти був висланий за революційну діяльність, потім з’явився на Ямайці, де підбивав тамтешніх негрів (це такі дикуни чорного кольору, наче сажотруси після роботи, тільки п’ють менше) на бунт проти англійської адміністрації. Успішно закликав, а на погане повести справа не хитра. Ті бунтівники навіть захопили кілька містечок, однак англійці — люди суворі щодо порядку, і кинули війська, розгромили негідників і загнали у ліси. Генерал-губернатор острова оголосив нагороду в чотири тисячі фунтів за голову Залевського, однак виплачена вона не була, хоч багато хто з колишніх повстанців охоче б виконав замовлення. Казали, що революціонер захворів малярією і загинув у схованці в горах.

Та як виявилося, не загинув, а повернувся на батьківщину і об’явився у Києві. Знайшов його я випадково, але це та випадковість, яка стає можливою завдяки спостережливості й наполегливості. Я тоді стежив за гуртком революціонерів, який очолювала Ольга Карпова, донька багатого купця, котра вже відбула кілька років на засланні, але своїх протизаконних справ не покинула. Однак гурток Ольги Карпової був досить мирний, зброї у них не водилося, друкарні теж, збиралися частенько, щось там все обговорювали, сперечалися. Штабс-капітан Мельников схопив одного студента, який ходив на ті зібрання. Студент мріяв про революцію, а потім закохався в одну курсистку, батько якої був запеклим монархістом та членом Союзу Михайла-Архангела. Між суспільним і особистим студент вибрав останнє, бо дуже йому вже дівчина подобалася, та й посаг за неї непоганий давали. Вже, було, про вінець мріяти почав, а штабс-капітан тут як тут. Сказав, що може розповісти батьку дівчини про неблагонадійні захоплення майбутнього зятя, і не бачити тоді студенту коханої, як своїх вух. Хлопець молодий був, ще смаленого зайця не бачив, то злякався, почав божитися, що тепер нічого проти государя-імператора не має, тоді Мельников і запропонував довести це не словом, а ділом. Тобто доповідати, що там у гуртку відбувається. Студент спочатку трохи покомизився, що ніколи не буде донощиком, але коли почув, що може не стати чоловіком своєї коханої, погодився. Почав писати доповідні записки про кожне зібрання. Мельников за те йому ще і грошей трохи підкидав, щоб підтримати асигнаційними дровами патріотичне вогнище.

Той гурток назагал нас не дуже цікавив, і вів його штабс-капітан більше заради звітності. Коли ось студент розповів, що чекають у Карпової якогось гостя, чекають із надією, що ось тепер нарешті почнеться справжня робота. Що саме почнеться і для чого, студент не знав. Але доповів, що у гуртку почався збір грошей. Знову ж таки невідомо для чого. Мельников зацікавився тим і поставив мене стежити за Ольгою Карповою, а ще кількох філерів за іншими членами гуртка.