Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Дивиться на мене штабс-капітан підозріло.

— Не дам, — крутить головою їх благородь. — Шкідлива вона для людей необразованих.

— Так, ваше благородіє! Собаці поліцейській і то дають щось понюхати, щоб слід узяла! Як же можна шукати автора, коли і книги не читав? — дивуюся я, а самому цікаво, що за твір такий, бо назва хвилююча. Воно, звісно, в цій справі фотографічні картинки краще. Але може, цей Незабудкін неабиякий талант до того має, що словами краще описує, аніж на картинках. Хто зна…

— Гаразд, Ванько, бери. Тільки, щоб ніхто у тебе її не бачив, а по закінченні розслідування, щоб забув усе, що там написано. І повернеш, бо то є речовий доказ!

— Слухаюсь!

Так і отримав я книжку. Почитав її за вечір, а зранку до роботи. Довідався від знайомих двірників, що усякі писаки збираються у ресторані «Ліра», і бігом туди. У ресторані порожньо, лише буфетник стакани витирає. Підсів я до стійки і одразу водочки із бутербродиком за три копійки замовив. Хлопнув стопку і питаюся — чи тут, мовляв, пісатєлі бувають?

— Та тут і збираються, — відповідає буфетник якось не дуже поштиво. — Тільки ти зарано прийшов. Вони по обіді вже злазяться.

— От як цікаво, — кажу, — мабуть, вони люди виховані й благородні?

— Та де там! — лише махнув рукою буфетник. — Благородні теж трапляються, але здебільшого зовсім навпаки. Ось один, такий собі пан Ялиновський, так бокали пивні занадився виносити у своєму саквояжі. А ті ж бокали грошей коштують, власник із платні моєї вираховує. «Не може бути, — кричить, — щоб такий відомий і солідний чоловік та й бокали пивні тирив». А я сам те бачив! Він же не з бідних, поганець, депутат міської думи і в дім самого генерал-губернатора вхожий… І краде бокали, хай йому грець!

— От лихо, — кажу, — але мене більше молоді пісатєлі цікавлять. Надія нашої славетної літератури.

Тут буфетник взагалі скривився, наче гнилого кавуна вкусив.

— Та ті ще гірші, ніяких моральних устоїв. Все норовлять у борг напитися. Водочку хлищуть без закуски, а то ще й обряд йорша вчиняють — водку з пивом змішують. От раніше письменники були — і в коньячку доброму смак знали, і у винах дорогих, а на закуску рябчиків замовляли… Повеселитися вміли культурно, й не напивалися до положення риз. От недавно сам Купрін навідався по старій пам’яті, подивився строго на цю молодьож, махнув мовчки біля стійки стопку коньяку, приложив міцним слівцем і пішов геть, навіть не присів, хоч колись тут частенько бував.

— Чекай, — питаю, — то, бува, не той самий Купрін, що написав «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»? Чудова, скажу, книжка, життєва…

Буфетник зиркнув на мене з-під лоба, як на невігласа.

— Ти що, дурний? Це ж сам Купрін! Не буде він такого лайна писати. А ти ще щось замовлятимеш?

— Аякже, дай-но, любєзний, штоф водочки і два бокали пива, — дивлюся, прийшов один, із прикмет, описаних буфетником, — мій клієнт, пісатєль. Молодий, але виду пом’ятого, на обличчі втома шляхетна від учорашнього, ще й читає якусь книжечку. Ну, не то щоб читає, а так, гортає з нудьгуючим поглядом. Оце такий погляд є лишень у панів, бо в них багато вільного часу на дурне, через те й нудяться. А коли мені нудьгувати? Вранці прокинуся о п’ятій, вмиюся, поголю мармизу, приведу себе до уставного вигляду і біжу на службу. А бігти ж годину, більше навіть. Прибіжу, а там вже завдання роздають. Отримаю і біжу до клієнта. Добре, як спокійний якийсь, а бувають же такі літуни, що все місто десять разів перетнуть. Так бувало набігаєшся, що аж язик за плечима. Увечері доповіси штабс-капітану Мельникову, той, як у доброму гуморі, може горілки чарку налити, а як у поганому, так ще й лається. А потім ще додому пертися через усе місто. Прийдеш, ніг під собою не чуєш, ледь чоботи скинув і впав спати. Куди тут нудьгувати? А пани, вони такі, з жиру казяться.

Узяв я своє пиво та горілку і підійшов до хлопця.

— Чи можна присісти біля вас, пане? — питаю. Він глянув на мене здивовано, бо ж порожньо у ресторані.

— Як бажаєте, — відповідає байдуже.

— Чи не складете товариства, пане? Бо православній людині, щоб тугу розігнати, ніяк не можна без компанії. Ось у мене все з собою є. Може, пивка? — і так колотнув трохи бокалами, а в них пиво як заходить, жовто-бурштинове, із білосніжною шапкою піни, і кухлі аж у паморозі — із льодника щойно дістали бочку. Не витримав хлопець і киває головою.

Дав йому пива, сам водочки усугубив, удаю, наче вже п’яненький. Хлопець між тим бокал пива висмоктав за раз, видно, палить його як у полудень у Туркестанській пустелі.

— А ви письменник? — кажу і таким п’яним поглядом дивлюся на хлопця, що він аж троїтися починає.

— Письменник, — каже хлопець, гордо так, наче то титул не менше барона.

— А я саме одного з ваших шукаю.

— Кого саме?

— Жоржа Незабудкіна. — Як я це сказав, так хлопець у мене поглядом підозрілим втупився. Хіба ж ото можна так викриватися, щоб так одразу в лоба? А я вам скажу, що можна інколи, якщо очі у тебе бувалі й погляд витримають. Ось письменник дивиться на мене, а у мене в очах такий захват розквітає, наче я десять червонців на дорозі помітив!

— А навіщо він тобі? — питає хлопець, відвівши погляд, і вже не так вороже.

— Хочу на коліна перед ним впасти і руки цілувати, — кажу, а сам аж сльозу пустив.

— Руки цілувати? — дивується письменник.

— Руки! І ноги! Землю на якій