Серденько Змія - Віолетта Котова

- Я зрозумів, серденько! – він прибрав від мене руки, від чого я ледь не втратила рівновагу. Дурепа! Давно так близько не підпускала до себе чоловіків. – Не ображайся.

- Гаразд. – повернулася до нього, вже не соромилася розглядати обличчя.

- Так сильно змінився за кілька років?

- Ні. Борода заважала тебе впізнати, та бруд. Тим паче ми бачилися всього кілька разів.

- Мені цього вистачило, щоб тебе запам’ятати. – ці якісь дивні його слова ще більше заганяли мене у фарбу.

 Прокинься, дівчинко! Це найкращий друг колишнього, жени його куди подалі! Допомогу отримав, більше тут робити нічого. Олег наче все й зрозумів, відійшов та став одягати понівечену форму. Саме в той момент я помітила на його куртці шеврон з позивним «Змій», та чомусь не здивувалась.

- Мені треба повертатися. – він знову підійшов до мене, близько, дивився пронизливим поглядом, але я не зрозуміла чому. – Бережи себе, добре? – цим здивував ще більше.

- Добре. – прошепотіла у відповідь. Чомусь серце знову затріпотіло, чомусь захотілось його зупинити. Він наче почув мою думку, зупинився, тримаючись за ручку дверей, підмигнув одним оком й кинув всього одне слово, яке так несподівано позбавило мене майбутнього спокою.

- Побачимось!