Серденько Змія - Віолетта Котова
Я сиділа на вулиці в темряві, маленькими повільними ковточками смакувала чорну каву без цукру та курила цигарку. Цей вечір вперше за довгий час видався більш менш тихим, хоч і не зовсім спокійним, мене тепер так сильно не лякали гучні звуки вибухів мін та артилерії, від яких кожного дня залишалися суцільні негативні емоції. Саме тут моє життя в корні змінилося, я багато чого переоцінила та зробила велику масу висновків. Зазвичай рідко пригадувала минуле, але тепер дивлячись як тліє сигарета, а попіл повільно опадає на вологу холодну землю, чомусь згадувала саме Кирила…
З ним я колись дізналася, що таке справжнє кохання, з ним і втратила своє серце. Болю від втрати коханого вже не було, він зник, як і саме кохання, залишаючи лиш порожнечу. Після розриву з Кирилом, думала, що вже не здатна полюбити знову, суцільна байдужість стала результатом тих болісних для мене стосунків, для Кирила все закінчилося більш щасливим кінцем.
Їдучи з Євгеном Павловичем до Словаччини, хірургом лікарні у якій я працювала його асистенткою, мені здавалося, що вже ніколи я не перетнуся з людьми з колишнього життя. Я пірнула з головою у навчання, продуктивно користуючись можливістю, яку мені подарував хороший та добрий керівник. Кирило тоді дуже скептично поставився до мого рішення їхати, вважаючи, що Євгену Павловичу від мене потрібно тільки молоде спрагле тіло. Він помилився, цей чоловік зробив для мене більше ніж рідний батько, даруючи можливості та перспективи на майбутнє. Я скористалася всіма знаннями та практикою, вбирала в себе інформацію та досвід як губка воду, та намагалася не втратити набутого, не розчарувати свого мудрого й талановитого вчителя. Саме завдяки цьому способу, в мене не залишилося часу на страждання, безглузді мрії, я йшла до цілі та будувала майбутнє, поки не прийшла війна.
Всі друзі добре знали, що я завжди була патріоткою своєї Батьківщини. На поїздку за кордон згодилась лиш для вкладу в своє власне успішне майбутнє, саме таким його бачила. В планах завжди було повернення додому. Я повернулася додому, хоч і не так, як собі планувала. Коли в засобах масової інформації з’явилися перші офіційні розмови про можливе вороже вторгнення, не думаючи згорнула свої справи та зібралася додому. Думки про те, скільки користі я можу принести на рідній землі, не давали навіть спокійно спати, залишатися осторонь, коли рідний дім в небезпеці, тим паче дозволити собі таку розкіш не мала совісті. Жахливо було згадувати про те, як Євген Павлович, шокований моїм рішенням податися в військові медики, намагався вмовити залишитися, зупинити те безумство, яке я, на його погляд, затіяла. Скільки прослухала нотацій, про те, що не маю гадки що таке справжня війна, що не по силах мені витримати подібне страшне й небезпечне випробування… Все марно, не подіяло. Зрозумівши це, він прийняв інший бік в цій ситуації та вирішив допомогти. Мав одного друга, теж лікаря, тільки травматолога, завзятого патріота, здогадувався, що він теж не буде сидіти осторонь склавши руки. Зателефонував, з проханням забрати ученицю під своє крило, а з мене взяв обіцянку, що я слухатимусь Володимира Олександровича. Так і розбіглись, я пообіцяла, він відпустив, тепер вчителю було спокійніше жити.
Опинившись вдома, не гаяла часу, домовилась про зустріч, на якій все практично одразу вирішилося. Вже через декілька днів ми разом з Володимиром вступили до лав медичної служби збройних сил, та готувалися до відправки у військовий стабілізаційний пункт на сході країни. Таким чином я опинилася на дуже близькій відстані до лінії зіткнення. Чи пошкодувала я про прийняте рішення?! Точно – ні. Але приємною прогулянкою це назвати язик не повертався. Одна справа, коли ти бачиш та допомагаєш цивільним хворим, випадково травмованим людям, зовсім інша – перебороти страх й суцільний біль за численну кількість травмованих захисників, щирих патріотів, яких втрачала наша країна.
Насичений напій скінчився, наполовину викурена цигарка так і стліла в руці. Окинула важким поглядом свої руки, на яких все ще виднілися бліді плями від крові хлопців, час для спогадів закінчився. Повертаючись в середину пункту, боковим зором, в кутку я помітила згорнуту клубочком кремезну чоловічу статуру. Прислухавшись, стало зрозуміло, що він спить. Як його не помітили? Візуально, не було ознак серйозних поранень, але рвані отвори на військовій формі змусили мене розбудити чоловіка, та оглянути.
