(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Тиждень видався дуже насиченим — новий розклад в університеті, багато роботи, збори у школі у брата та довгі розмови про те, що до випускного потрібно розпочати готується вже у вересні. І п'ятницю ввечері я відчувала себе настільки виснаженою, що серйозно замислилася про те, щоб не йти на заняття завтра. Утримав мене від цього пориву тільки той факт, що я й так багато пропускаю через роботу, тому треба з'являтися в універі хоча б у суботу.

— Які в тебе завтра пари? — спитав Костя, коли ми вечеряли всі втрьох на кухні.

— Перша і друга, третю начебто скасували, викладачка захворіла, — відповіла я, роздумуючи про те, скільки зусиль мені доведеться докласти, щоб завтра встати та потрапити в універ на восьму годину ранку.

— А потім є якісь плани? — продовжив допитуватись Костя.

— Не знаю, — знизала я плечима, — прийду додому і буду спати до понеділка.

— Андрію, а у тебе на завтра який план?

— Вранці репетитор, а потім тренування до другої, — відзвітував брат.

— Клас! — Костя навіть у долоні заплескав. — Давайте завтра виберемося до парку, як раніше. Погода стоїть чудова і цим потрібно скористатися! Що думаєте?

— Хочу! — вигукнули ми з Андрієм практично одночасно.

— Тоді вирішено, — Костя підвівся і почав збирати тарілки. — Андрію, ми завтра заїдемо за тобою о другій. Кать, а ти можеш третю пару зі мною посидіти. У мене буде потокова лекція із Романом Олександровичем. Чи ти в бібліотеці побудеш?

Вау! Вдача прийшла звідки не чекали! Моє серце зробило кульбіт. Я зможу цілих півтори години спостерігати за Ромою. Саме в цей момент я вирішила, що на пари завтра таки піду.

— Так, чудовий план, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос прозвучав спокійно. — Побуду на лекції, бо в бібліотеці в суботу надто сумно.

***

Ранок настав раптово. Я знову збиралася похапцем, але хоча б не спізнювалася на пару. Насправді я, як справжня дівчина, збиралася встати раніше і неквапом привести себе в порядок, щоб вразити Романа Олександровича своєю красою, але щось явно пішло не за планом.

Фен зламався, кавоварка видала огидну каву, в метро було надто багато для суботи людей. Я йшла паркуванням університету і думала про те, що треба буде завтра сходити в торговий центр. Надворі стрімко псувалася погода. Дарма що була лише середина вересня та яскраво світило сонце, вітер продував буквально наскрізь. Я йшла, кутаючись у джинсовий костюм, але все одно суттєво підмерзла.

Зайшовши в аудиторію та окинувши її поглядом, я знайшла свою групу і стала підійматися, щоб сісти з хлопцями. З одногрупниками у мене стосунки були рівними, але близьких друзів серед них не було. Напевно це пов'язано з тим, що я завжди працювала. І замість тусовок воліла поспати зайву годину чи дві.

Іноді мені було шкода, що я не могла ходити клубами з хлопцями, адже треба було доглядати брата. Але потім розуміла, що навіть якби я відчайдушно тусувалася, то навряд чи в мене з'явилися б тут друзі. Ми були надто різні. Я не уявляла свого життя без братів, а мої одногрупники прагнули поїхати якомога далі від сім'ї. Я працювала та заробляла за два тижні стільки, скільки вони залишали в одному клубі за ніч. Я нікого не звинувачую і ні на кого не скаржуся, просто кажу, що ми різні, з різними цілями та мріями.

— Привіт, — привіталася я, підходячи ближче.

— Привіт, — відповіли мені хлопці, безладним хором.

Я вибрала собі місце трохи далі від проходу і, діставши з сумки ноутбук, почала переглядати робочі чатики.

Мій одногрупник Марат опустився на сусідній стілець, змусивши мене відірватися від ноутбука.

— Привіт, Катя-Катерино!

— Привіт, — відповіла я і подивилася на нього з питанням в очах.

— Сьогодні у мене намічається вечірка на честь початку нового навчального року та взагалі вступу до магістратури. Досить відбиватися від колективу! Приєднуйся до нас! Я скину тобі адресу, підтягуйся до семи, — видав Марат, підморгнувши мені.

Хлопець був симпатичний і знав про це. А як він міг про це не знати, коли у нас на потоці було лише п'ятнадцять хлопців і понад сімдесят дівчат? Звичайно ж, хлопці у нас почували себе королями та думали, що можуть отримати будь-яку.

Я задумливо розглядала Марата. Він не здавався і з колосальною завзятістю намагався мене кудись запросити. Мені вже незручно йому відмовляти.

— Ти зараз вигадуєш, як мені відмовити, — посміхнувся він.

— Не вгадав, — усміхнулася я у відповідь, дивлячись, як витягується його обличчя від подиву. — Як відмовити я вигадала, а як пом'якшити свою відмову ще ні.

Мені дуже хотілося, щоб моя відмова звучала м'яко і хлопець не прийняв її на свій рахунок.

— Цікаво, і яка відмазка цього разу?

— Ми з братами домовилися провести час разом, підемо в парк чи ще кудись, — пояснила я і посміхнулася Марату своєю чарівною посмішкою.

— Так, — зітхнув він. — Я пам'ятаю, що брати для тебе це святе.

Марат замовк, ніби щось обмірковуючи, а потім продовжив:

— Знаю, як ти можеш пом'якшити свою відмову, — на його губах розцвіла посмішка. — Ходімо гуляти наступного тижня?