(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Всесвіт з мене явно знущається. Чи дає шанс? Я не можу зрозуміти.

Але зустріч із Романом Олександровичем у барі, куди я пішла з Костею та Ігнатом абсолютно випадково, вибила мене з колії. Я не могла зрозуміти, що відчуваю і як мені вчинити. Головою розуміла, що треба спробувати поговорити і якось привернути його увагу, але не могла вимовити жодного слова. Просто дивилася на нього не в змозі відірвати погляд. Він ще гарніший, ніж здався мені вранці у кав'ярні.

Сіро-зелені очі нагадували море, що штурмує. Мені здавалося, що він чимось засмучений чи невдоволений. Він час від часу хмурився, дивлячись на мене і Костю. Якщо не хотів сидіти з нами, тоді навіщо підійшов привітатись і погодився? Міг же просто ввічливо відмовитись.

Хлопці засміялися з якогось жарту, а я лише трохи посміхнулася. Жарт, звичайно, я не почула, але треба було підтримати компанію. У Романа дуже гарний сміх, ніби оксамитовий.

— Так, Катерина у нас теж на магістратурі вчиться, тільки на іноземних мовах, — почула я й підвела голову.

— Класно, — вигукнув друг Роми Діма. — А ось мені ніколи мови не давалися. Навчаю англійську з першого класу, а користь нуль. Кать, а яка у тебе друга мова?

— Німецька, — відповіла я, коротко поглянувши на Рому. Мені здалося, чи він зацікавлено повернув голову в мій бік? — Мрію побувати у Німеччині. Почала б із Берліна, а потім поїхала до невеликих міст, щоб познайомитися з людьми та їхньою культурою.

— Мені більше сподобався Мюнхен, — сказав Роман. — Берлін надто брудний і галасливий. Хоча я там був лише двічі та й то пару днів, які провів на конференції, тож місто мало вдалося подивитися.

Костя одразу зачепився за отриману інформацію і почав розпитувати Романа про те, наскільки конференція була цікавою та які технології були представлені.

Насправді вечір пройшов дуже добре. Я справді змогла відпочити та розслабитися у компанії хлопців. Діалог йшов дуже невимушено, хлопці здебільшого говорили про якісь робочі проєкт, активно користувалися жартами програмістів.

Я намагалася не привертати до себе зайвої уваги, більше спостерігаючи за Ромою, відстежуючи його інтонації та емоції.

Ми вийшли з бару, коли було далеко за північ. Костя викликав таксі:

— Ігнате, тебе підкинути?

— Ні, мій вечір тільки починається. Не люблю засипати один, тож лежить мені дорога до клубу.

— Чудово, — обізвався Дімка. — Тоді я з тобою, з деяких пір теж не люблю засинати один.

Приїхало наше з Костею таксі. Роман теж викликав собі машину, він збирався додому, що не могло мене не потішити.

— Просто пам'ятай, що ти спиш з усіма, з ким колись спала вона, — не змогла втриматися я від сарказму, обіймаючи Ігната на прощання.

Махнувши хлопцям, що стояли на узбіччі, я сіла в машину, що приїхала, дверцята якої відчинив для мене Костя.

— Дякую, принцеса, ти щойно зіпсувала мені вечір, — обурився Ігнат.

— І мені, — видихнув Дімка, а я тихо засміялася.

Костя зачинив двері, а я не змогла втриматись і ще раз глянула на Романа. Він стояв за крок від хлопців і ледь помітно посміхався. Сподіваюся, що його теж потішив мій коментар, а ще дуже сподіваюся, що він не такий палкий прихильник випадкових зв'язків, як його друг.

Нарешті Костя потис руки хлопцям і опустився на сидіння поруч зі мною.

— Як тобі Рома з Дімою? — одразу спитав мене.

Я замислилась над його питанням. Не могла ж сказати братові, що Роман у моїй голові вже став "ідеальним чоловіком".

Кості насправді не дуже і була потрібна моя відповідь. Він уже зрозумів, що жодних негативних емоцій у мене хлопці не викликали, але хотів дізнатися, чи варто довіряти Ромі та Дімі та впускати їх у наше життя.

Ми дуже дбайливо оберігали наш світ, який насилу створювали. Коли загинули батьки, нам із Костею було по вісімнадцять років. Ми витратили три місяці, щоб довести службі опіки, що можемо нести відповідальність за нашого брата. Андрію тоді було десять.

Я досі не розумію, як ми тоді змогли впоратися з усім, що навалилось. Відразу після похорону і я, і Костя влаштувалися на роботу. Я займалася перекладами, що дозволяло мені працювати з дому і наглядати за Андрійком. А Костя спочатку хапався за будь-яку роботу, аби платили гроші, встигнувши попрацювати та вантажником, і кур'єром, і навіть продавцем-консультантом.

Багато хто з наших знайомих пропонував тоді продати дім батьків та переїхати у квартиру трохи менше, але ми були непохитні — будинок був нашою фортецею, з якою ми не хотіли розлучатися ні в якому разі. Занадто багато щасливих спогадів було з ним пов'язано.

Пройшло шість дуже складних років. Ми з Костею брали на рік академічку відпустку, щоб стати на ноги. Коли стало трохи легше, я стала викладати англійську мову малечі, а Костя писати нескладні програми на замовлення. Поступово, ми вирвалися з безодні болю і безвиході.

Зараз вже все налагодилося. Ми з Костею знайшли стабільну роботу на відстані — він розробник, а я — маркетолог. Саме завдяки цьому ми можемо і вчитися, і встигати стежити за Андрієм. Пару років тому він знатно робив нам нерви — перехідний вік давався взнаки, а ми з Костею були занадто зайняті, щоб займатися ним повною мірою.