(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Сьогодні я пишаюся нашим із Костею рішенням віддати Андрійку в спорт. Молодший брат почав займатися боксом два роки тому і тепер був схиблений на тренуваннях та правильному харчуванні. Принаймні можна було не хвилюватися, що він почне пити та курити.

— Вони справжні, — видихнула я, відповідаючи на Костіне запитання. — Мені здається, що хлопці не вдають, і їм можна довіряти. Спочатку я не зрозуміла, чому вони дружать, адже такі різні, а потім побачила, що вони мають багато спільного. Діма більш відкритий, але все-таки не такий простий, як хоче здаватися. Але все одно не підставить і не зрадить, мені здається, що це не в його стилі. А з Ромою складніше, він дуже майстерно ховає емоції, таке почуття, що йому на все начхати. Думаю, це якась захисна реакція. Але він також хороша людина. А ти що думаєш? Все-таки довше знаєш Рому.

— Рома класний, дуже розумний. Але ти маєш рацію, людей від себе підпускати не любить.

— Якщо ти так кажеш, то дуже дивно, що вони сьогодні наважилися до нас підсісти. Та й узагалі підійшли вітатись. Адже могли просто здалеку кивнути та дотриматися субординації, Рома все ж таки твій викладач.

— Так, я теж про це подумав, — задумливо протягнув Костя. — Мотиви цього вчинку не зрозумілі, ще й попросив звертатись на ти. Звичайно, різниця у нас невелика, але все ж таки. Гаразд, я в будь-якому разі добре провів вечір. А ти? Кать, ти мовчала більшу частину вечора.

— Просто спостерігала. Придивлялася. Думала, що їх заманило за наш столик. Так, я дуже добре провела час.

— Може, Дімка чи Ромич просто закохався в тебе, ти ж у мене красуня! — засміявся Костя, а в мене серце забилося частіше від такого припущення. Якби все було так! — Хто тобі більше сподобався — Діма чи Рома?

— Кость, не кажи дурниць! Один із них — твій викладач, а другий — ловелас, яких пошукати.

— Викладач — це не вирок. До того ж Рома викладає лише на пів ставки. Думаю, що він просто шукає талановитих спеців до себе у команду. От би потрапити до нього!

Ми вже під'їхали до будинку, коли задзвонив мій мобільник. Дзвонив наш молодший брат Андрій.

— О, здається, нас загубили. Так, — сказала я, піднімаючи слухавку.

- Привіт, зниклі опікуни! Як не соромно залишити дитину одну практично на всю ніч? — Почула я приємний голос брата і тут же заспокоїлася. Андрій взагалі дуже гарно вмів заспокоювати людей, даремно, що йому тільки шістнадцять. Він його віяло надійністю та впевненістю.

— Твої зниклі вже під будинком, можеш двері відчиняти.

— О, ти й Костю прихопила з собою, а я думала, що він складе компанію Ігнату і піде по бабах.

— Андрію! — вигукнула я. — Скільки разів я казала, що не можна так відгукуватися про жінку, якою б вона не була?

— Та гаразд тобі, — відмахнувся від мене брат, відчиняючи двері та впускаючи нас у передпокій.

Зайшовши до своєї кімнати, я насамперед вирішила змити макіяж, бо розуміла, що якщо ляжу, то вже не зможу встати. Спати хотілося жахливо.

Нарешті, переодягнувшись у піжаму і забравшись під ковдру, я змогла почати згадувати вечір. Періодично Роман дивився на мене і хмурився. І що йому так не сподобалося?

Звичайно ж, уночі мені наснився Рома. Уві сні ми посміхалися і йшли парком, узявшись за руки. Вранці я прокинулася з усмішкою на обличчі. Ось цікаво, чи можна розраховувати, що це сон був віщим?