(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова
Минуло два місяці. Я постійно прогулювала свої пари, щоби прийти до брата і посидіти на лекції в Олександрівського. Попри те, що Костя підходив до нього практично після кожного заняття, а я йшла за ним хвостиком, Роман на мене ніяк не реагував. Зазвичай, я просто вшановувалась легким рухом голови на знак привітання.
Мені треба викинути Романа Олександровича Олександрівського зі своєї голови. Цілком очевидно, що я йому не сподобалася. Він би вже якось проявився, якби було навпаки. То навіщо я знущаюся з себе?
Раціональна частина мого мозку взяла гору. Він буквально кричав мені, що я не потрібна Роману. Прийняти це було важко, але потрібно.
Сьогодні субота, але я не піду на пару до брата та Романа Олександровича. І на свою пару теж не піду. Поїду я краще додому і приготую братам щось смачненьке, бо вони скоро будуть одним фастфудом харчуватися.
Всю дорогу до дому я переконувала себе, що мені не потрібен Роман Олександрович. Здається, у мене почало виходити викинути його з голови. Принаймні, мені так здавалося, поки не прийшов брат.
***
Я почула як відчинилися вхідні двері. З полегшення подумала, що нарешті прийшов Костя і можна буде відірватися від роботи з чистою совістю.
— Кость, це ти?
— Ні, це маніяк-вбивця, який приніс торт до чаю, — засміявся брат у передпокої.
Жарт про маніяка-вбивцю був із дитинства, коли ми збиралися всією родиною біля телевізора і дивилися всі разом детективи. А вночі брат мене лякав, розповідаючи про те, що ми живемо на першому поверсі, тому залізти до нас у квартиру простіше простого.
Згадавши наші дитячі розваги, я одразу ж розслабилася та посміхнулася. Костя явно був у гарному настрої.
— Сподіваюся, що торт шоколадний, бо інакше, я не годуватиму маніяка-вбивцю вечерею, а одразу перейду до криків і метання ножів, — підтримала я наш жартівливий діалог.
Костя розсміявся і я почула, як знімає взуття в передпокої:
— Як минув твій день, принцеса? Чи отримала чергову п'ятірку?
— Звичайно, — відповіла я Кості, абсолютно бездумно крутячи в руках чашку з чаєм, який вже охолов. — А як твій день пройшов? Ти виглядаєш задоволеним. Звабив чергову дівчину?
— Не вгадала, принцеса, — засміявся брат, і я розслабилася, побачивши, як його вираз обличчя змінюється і він розпливається в посмішці. — Краще, набагато краще. Пам'ятаєш мого викладача Романа Олександровича? — Дочекавшись мого ствердного кивка, він продовжив: — Я розповідав тобі, що в нього з другом своя ІТ-контора і він іноді запрошує до себе на роботу студентів, яких вважає талановитими та перспективними. Так от він сьогодні мені запропонував вакансію!
Костя сяяв, як начищений самовар, а моє серце перестало битися. Я відчувала, що не можу вдихнути, повітря просто не хотіло потрапляти у легені. О Боже! Тільки я вирішила не думати про нього, викинути його з голови та, нарешті, зайнятися своїм життям, як Всесвіт знову нагадує мені про нього! Чому? Тепер же Костя мені весь час розповідатиме про нього, судячи з захопленого погляду, Роману Олександровичу вдалося виконати всі мрії дорослого хлопця!
Я знову спробувала вдихнути. Мені потрібно було щось відповісти Кості, порадіти за нього, але голова була абсолютно порожня і я не могла підібрати слів:
— Вау, — видихнула я, коли мовчати вже стало непристойно. — Костя, це так круто! Вітаю тебе!
— Так, я в захваті, — вигукнув брат, не помічаючи моєї затримки. — Рома сьогодні мені почав розповідати про продукт, який вони розробляють. Це так цікаво! І вони вже добре просунулися, заробляю непогані гроші та працюють лише з Америкою та Європою. Мені Рома сьогодні показував архітектуру програми, яку він сам розробив, і це так розрив!
Я знову замислилась, хоча Кості був не дуже потрібний співрозмовник. Він уже сів на свого улюбленого коника і міг понад годин без зупинки розмовляти про код та архітектуру додатків.
Отже, Роман Олександрович оцінив навички мого брата у програмуванні, захотів працювати з ним, взяв у свою команду. Очевидно, що я тепер чутиму про його викладача занадто часто. Чорт!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно