Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Бути з нею поруч, бачити її усмішку, її погляд — це все, чого я хотів раніше. Але зараз... Зараз, мені хотілось не просто бути поруч, а й рухатись в одному напрямку, одним шляхом. На роботі у Львові мені дали відпустку, а коли я сказав шефу, що планую повернутися до Києва, він спочатку хотів поторгуватись... Обіцяв сильне підвищення зарплатні, а також підвищення по карʼєрній драбині до другої людини на заводі. Я авжеж подякував йому за таку довіру, але вибачився і відмовився. Тоді він сказав, що подовжить мою оплачувану відпустку до максимуму — майже місяця, щоб я встиг за цей час знайти роботу.
Коли почав шукати підхожі вакансії, то здивувався... Бо на моєму першому місці роботи саме була відкрита вакансія головного конструктора.
Всі ці дні тримав пошуки в секреті: перш ніж потішити Сашу, хотілось отримати нормальну посаду тут, в Києві.
Саша бачила, що я багато часу проводив не з нею і, здавалось, навіть трохи ревнувала мене до телефону. Намагалась підгледіти, чим я займаюсь, але я тримався до останнього і мовчав.
Весь цей час ми жили в будинку її батьків і піклувались про її маленького племінника.
Речі, які раніше зовсім не бентежили її, зараз могли змусити навіть почервоніти. Кожен доторк, кожен поцілунок викликав зграї мурашок на її шкірі і я майже не вірив своєму щастю.
На співбесіду мене запросили аж двадцять четвертого грудня... В останню робочу пʼятницю цього року.
Чесно кажучи, я переживав. Сашу не попередив, просто прокинувся раніше, попрасував новий дорогий костюм, який купив у Львові, бо мав виглядати пристойно як головний конструктор.
Я залишив Саші записку, що прийду після обіду.
Коли прийшов на попереднє місце роботи, всі зустріли мене дуже тепло. Всі намагались поставити свої питання, а ще хотіли підтримати мене. Більшість бажала удачі на співбесіді.
Коли зайшов до кабінету, то мій колишній начальник замість того, щоб допитувати мене, запропонував випити... За нового головного конструктора КБТЗ. Але перед тим дав мені контракт, щоб я його прочитав і вивчив.
Він пропонував хорошу зарплатню, ще вищу, ніж була у мене у Львові. Але це логічно, бо ж в Києві вище не тільки зарплатня, але й вартість проживання. Сказав, що дарма не цінував мене, і що дуже шкодував про те, що я пішов тоді. Я нарешті зміг переконати його піти проти тих дурних традицій, в яких співробітники оцінюються не за реальну працю, а за кількість вислужених років.
Я сказав, що не можу підписати контракт, поки не розірву контракт з ЛБТЗ. Він відповів, що контракт чекає на мене, але краще б я впорався до двадцять сьомого числа.
Ми домовились, що я прийду або двадцять восьмого в другій половині дня, або вже двадцять девʼятого в першій.
Коли повернувся додому(так, для мене домом відтепер було місце, де живе Саша), то їх з Михасем вдома не було. Як тільки вирішив подзвонити Саші, двері в будинок клацнули.
Я пішов до коридору і побачив їх. Обидва були в снігу.
— Ви що там купалися? — усміхнувся, підійшов до них і допоміг малому зняти мокрий пуховик та шапку.
— Ми робили янгола! — захоплено сказав Михась. — Хотіли б піти з тобою, але тебе не було.... А чому ти такий нарядний? — запитав малий, звернувши увагу на мій костюм.
— Їздив у справах, по роботі, — відповів я йому.
На цих моїх словах усмішка з обличчя Саші раптово почала зникати. Але я не міг нічого сказати зараз, не любив такого. Поки документи не будуть підписані офіційно, я нічого не скажу.
— Піду підігрію обід, — сказала Саша, проходячи на кухню.
— Мішо, навчиш мене грати на цій крутій приставці? — вказав пальцем на Play Station, яку скоріш за все поставили саме для малого...
Наступні пару днів Саша була якась дуже задумлива. А я й сам на півдня виїжджав і в суботу і в неділю. Я хотів підготувати все для невеличкого, але дуже важливого новорічного подарунка.
Я не був знавцем подібних товарів та магазинів, тому, можливо, трохи переборщив. Однак все вже було куплено, тож залишалось тільки все спакувати. Через те, що я знов жив у Саші, то пакувати вдома точно не вийшло б: весь сюрприз би накрився мідним тазом.
Тому я поїхав до сестри. Авжеж, спочатку спитав її, чи можу взагалі заїхати, чи це зручно і тому подібне.
Вона, на диво, дуже хотіла мене побачити.
Прийшов туди з усіма цими подарунковими коробками та купою іншого в різних пакетах.
— Заздалегідь подарунки не дарую, однак є дещо, що я маю підготувати і на певний час залишити у вас. Заберу тридцять першого, коли приїду вас вітати, добре? — сказав буквально на порозі.
— Ну ти хоч зайди... — розгублено сказала Ліна.
Я озирнувся по сторонах і трохи здивувався. Вся квартира мого дитинства зараз знов була затишною. Теплою, чистою і світлою, було дуже незвично.
— Дядя Слава! — до мене підлетів малий і став обніматись.
— Привіт-привіт, — я взяв племінника на руки. — Дай пʼять! — я показав руку і малий хлопнув мене по ній своєю долонькою, після чого я знов поставив його на підлогу.
Яра ж тим часом стала за мамою і подивилась на мене насуплено і дуже кумедно.