(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

— Тоді чому ж ви розлучилися? — одразу поцікавився Андрій.

— Вона захотіла більшого, намагалася давити на мене, навіть нацькувала брата, — я відчув, як Катя стискає мої руки та навіть скривився від легкого болю. Така маленька, але така сильна. — Тому я сказав Вероніці, що більше ми не спілкуватимемося. Вона не дуже добре це сприйняла, влаштувала кілька істерик. Ніка не вміє програвати, звикла отримувати все, що забажає.

— Цікаво, — Алієв поринув у свій блокнот, роблячи якісь нотатки. — Мала проблеми з грошима?

— Навряд, хоч не можу стверджувати, — я знизав плечима. — Вона сама непогано заробляла, до того ж я оплачував її квартиру всі пів року, що ми спілкувалися. Знаю, що ані брат, ані тато ні в чому їй не відмовляли. Вона, звичайно, любила гарні іграшки, але навряд чи стала б через них вплутуватися в кримінал.

Андрій Андрійович хотів ще щось запитати, коли в нього задзвонив телефон.

— Вибачте, — сказав він, підносячи слухавку до вуха. — Алієв, слухаю.

Слідчий хмурився, йому явно не подобалося те, що говорив співрозмовник. Пообіцявши, що невдовзі буде, він відключився.

— Мені треба йти, — він підвівся з-за столу і потягся до гаманця. — Судячи з усього, Вероніка знайшлася.