(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Поруч із Катею було спокійно. Жодного разу у своєму житті я не відчував такої підтримки навіть від своєї сім'ї. Розмова зі слідчим відійшла на другий план, а головною стала маленька ручка, яку я стискав і ніколи не хотів відпускати.

Ми зустріли слідчого на вулиці, він курив, стоячи на сходах відділення. Я швидко намагався згадати, як його звуть, але в голову було порожньо.

— Вітаю! — привітався він, простягаючи мені руку. — Не думав, що ви будете не самі. Доброго дня, Катерино!

— Доброго! — Катя теж потиснула простягнуту руку. — Вибачте, але я не пам'ятаю, як вас звуть, у мене жахлива пам'ять на імена.

Крихітка трохи почервоніла, кусаючи губу, а я не міг відірвати від неї погляд. Думки втекли кудись униз. Чорт! Як же я хотів дівчину! Тримати руки при собі та ні на чому не наполягати ставало все важче. Скільки ще вдасться мені протриматися?

— Підполковник Алієв Андрій Андрійович, слідчий з особливо важливих справ, — чоловік трохи схилив голову, а я зміг побачити деталі, які впустив на благодійному аукціоні. У нього були розумні, чіпкі очі, він явно вмів помічати деталі.

Невисокого зросту, але кремезний — чоловік здавався надійним та доброзичливим. З ним хотілося розмовляти, що, очевидно, було корисно для людини його професії.

— Я хотів би поговорити з вами без протоколу, — поки я розглядав слідчого, він також сканував мене. — Хочу розпитати про Вероніку. Нам так і не вдалося знайти її, тому все більше я переконуюсь у тому, що вона причетна.

— Чому ж тоді без протоколу? — я трохи примружився, напружуючись усім тілом і притягуючи до себе Катю.

— Моє начальство не підтримує цю версію, — Андрій Андрійович скривився, ніби проковтнув цілий лимон. — У неї батько якийсь заслужений викладач, а дядько десь у міністерстві працює. Я хочу максимально чесно з вами поговорити, Романе, у вас були стосунки та ви зможете мені розповісти яка вона людина.

Я кивнув, згадуючи, що у Вероніки справді дядько працює у міністерстві, про що вона неодноразово мені говорила. Злегка погладив Катю по спині, відчуваючи, як вона розслабляється та довіряє моїм дотикам.

— Тоді думаю, що нам не варто говорити у відділенні, — мені хотілося відвести крихітку якомога далі. Зараз вона розкритими очима спостерігала як з автомобіля, що під'їхав, двоє офіцерів у цивільному діставали молодого хлопця. Його погляд був розсіяним й він погано стояв на ногах, явно був або сильно п'яним, або під наркотою. Мені не хотілося, щоб Катя бачила це все. Попри те, що в її житті було багато горя, вона продовжувала із захопленням дивитися на всі боки та довіряти людям. — Може пообідаємо? Тут неподалік є гарний ресторан.

Я трохи повернув Катіну голову до себе, змушуючи її уткнутися в моє плече. Вона обурено чмихнула, але вирватися не намагалася. А я уловив посмішку слідчого, від якого не сховалися мої дії.

— Добре, їдьте вперед, а я за вами, — з цими словами Андрій Андрійович подався до припаркованого автомобіля.

Як тільки ми зайняли столик і зробили замовлення, я перевів погляд на слідчого з особливо важливих справ, даючи йому зрозуміти, що час розпочинати нашу розмову.

— Як ви знаєте, на аукціоні зникли чотири картини. Саме ті, які були найціннішими, тому злодії чітко знали, за чим йшли. Як мені сказала господиня вечора, спочатку розташування картин у залі мало бути іншим, але в останній момент вирішили його змінити. Там щось пов'язане було з квітами на столах, Алла Ольховська всі вуха продзижчала мені про бездарних флористів, — Андрій зробив глибоке зітхання, а Катя посміхнулася. Я сидів спокійно, дивуючись, що слідчий так легко ділиться зі мною подробицями. — Так от, розташування картин змінили, але зникли все одно найдорожчі. Висновків можна зробити лише два — нашим грабіжникам дуже пощастило, або ж у них була людина в залі, яка скоординувала їх дії. Особисто я схиляюся до другого варіанта.

— Що ще зникло? — якщо слідчий вирішив говорити відверто, то нехай викладає все, що знає.

— Вас так просто не проведеш, — усміхнувся Алієв, — була гравюра вісімнадцятого століття. Вона не була представлена в каталогах або виставлена в залі. Алла хотіла її подати як фінальний лот аукціону. Такий собі сюрприз для учасників.

— Так, я пам'ятаю, — Катя підбадьорилася, сіла рівніше, не зводячи погляду зі слідчого. — Жінка казала, що буде кілька лотів-сюрпризів.

— Саме так, — кивнув Андрій і продовжив. — Відповідно, ми шукаємо людину, яка знала про цю гравюру, тобто мала доступ до лотів або ж спілкувалася близько з Аллою. До того ж знала про зміну розташування картин за годину до відкриття аукціону. Вероніка дуже добре підпадає під цей опис. Вона допомагала Аллі з організацією, займалася піаром. До того ж зникла щойно вимкнули світло, що теж не говорить на її користь. Ми не знайшли її на камерах після відключення світла, тобто вона покинула будівлю за ці п'ять хвилин, поки камери були вимкнені.

— Навряд чи вона замішана, хоч не можу стверджувати, — я знизав плечима. — Вона достатньо розумна, що не підставлятись так очевидно.

— Ви сказали, що зустрічалися з нею пів року. Яка вона?

— Я не сказав би, що ми зустрічалися, — я простяг руку, стискаючи Катину долоню. Мені хотілося позначити для слідчого наші стосунки з Веронікою, але зробити це максимально комфортно для крихітки. — Нам було зручно разом.