Залежна психопатом - kxduarte
Три тижні після родів.
У кімнаті достатньо тихо, щоб я могла заспокоїти нерви і розкласти їжу, яку замовила в декількох ресторанах. На столі є все, окрім морепродуктів. Ненавиджу їх.
Про зібрання я дізналася тільки сьогодні вранці. Я була засмучена, бо думала, що вечеря відбуватиметься в нашій квартирі, але яка ж я вдячна, що Рафаель потішив мене словами про те, що стіл вже в квартирі для гостей. Рудий охоронець віддав в мої руки останні два пакети їжі. Я вдихнула запах і майже пустила слину на їжу, яка пахла буквально багатством. Тепер я вже користуюсь не карткою Рафаеля, а своєю. Там завжди є кошти, і це мене ніколи не перестане дивувати. Якби я в момент захотіла яхту, то просто б купила її. Ніколи не запитувала його раніше про те, звідки він дістає гроші. Та й мене це не надто бентежить.
Ставлю вісім келихів і задумуюсь над тим, чи сподобається цей вечір Марселю та Давіні Сальваторе. На відміну від Рафаеля, я бачу їх вперше. Давіна молодша за мене і я навіть думаю, що по її характеристиці вона знайде спільну мову з Лієссою, та далеко не зі мною.
Вже перед очима та картина, коли Афіна сяде поруч молодшого брата Фуеґо, щоб напитись із ним, бо в них там якась компанія в кеу. Я заледве випросила Афіну залишитись ще на місяць після родів, щоб вона побула поруч. На даний момент для неї немає нічого важливішого за навчання. Моя дівчинка нарешті завершує третій курс і переходить на останній – четвертий. Я так пишаюсь нею. Це літо буде для неї найкращим. З тим, що вона вже знає Сета Фуеґо... І найжахливіше те, що я й уявлення не маю, чи радіти мені за їх дружбу, чи переживати.
У квартиру заходять мої найулюбленіші чоловіки, бо я чую крик Девіана. І це не плач, а крик. Я біжу до дверей, щоб побачити розгубленого Рафаеля.
– Привіт, люба. Потримай, будь ласка, дитину.
– Чому він кричить? – нічого не розумію.
Рафаель дає мені на руки сина і виходить з квартири. Я визираю за ним і бачу, як він дає ляща Лансу.
– Ти більше не підходиш до моєї дитини.
– Я й не збирався. У мене колись буде мій син.
Рафаель показує йому середній палець і приставляє його до дупи, розвертаючись до Ланса спиною. Мене ця сцена дивує, бо це зовсім дорослі люди.
– Так-так, можеш сумніватися в мені.
– Можу і буду. Дівчина твоїх мрій вже давно мрія іншого.
– Вже маєш дитину, а досі торочиш всяку фігню.
– Сховай ніж так, щоб його ніхто не бачив якщо береш його в такі місця, бо він якимось чином випадково може опинитися у твоїй сраці.
Тепер вже я сміюся, а Девіан перестає кричати, через що обидва чоловіки повертаються до дверей і бачать мене. Я киваю головою Лансу, бо мої руки зайняті, і він акуратно кланяється мені. Рафаель опускає його голову нижче і мене це веселить ще більше.
З ліфта позаду них виходять Афіна та Лієсса, а по сходах добігає молодший Фуеґо. Лієсса сміється, а Афіна застрибує на спину Сету, задоволено махаючи мені рукою.
– Це вечеря для носіїв фамілій Бласхес та Фуеґо. Ви можете йти геть, – каже Ланс, і його голос звучить грубіше, аніж декілька секунд тому.
Я не реагую на це, бо ніхто цього ніколи не допустить.
– Ти забув додати ще одну фамілію. Сальваторе, – пирхає Афіна.
– Саме так.
Між ними літає така дивна атмосфера, яку розуміють лише вони. Не хочу влізати в їхні суперечки та спроби попустити одне одного. Лієсса вже вчепилась своїми акуратно підрізаними нігтями в Девіана.
– Сонечко, це твоя майбутня тітка. -вона притуляється чолом до нього, і це виглядає дуже ніжно.
– Через два місяці, – я посміхаюся їй і даю прохід до квартири, поставивши туфлю на підборі так, щоб вона притримувала двері відчиненими.
Всі спокійно сідають за стіл. Девіан передається з рук Лієсси до рук Афіни, бо моя сестра любить його більше за мене. Я ж чекаю на інших гостей, не перестаючи хвилюватись. Руки Рафаеля падають на мої плечі і він цілує мене в шию. Я кусаю губу і прикриваю очі.
– Я скучив.
– Я теж, – і ми обидва знаємо, про що ми.
– Хочу тебе. Навіть більше, ніж раніше.
– Знаю. Я теж, – зітхаю. – Ще трішки.
– Не турбуйся. Я чекатиму скільки завгодно. Це далеко не останній день насолоди.
– Я хвилююсь.
Його губи переміщуються до мого обличчя і він захоплює мій рот.
– Немає чому хвилюватись. Ти моя жінка і це вони повинні хвилюватись перед зустріччю із тобою.
– Вони важливі люди, – відповідаю так, ніби я одна це знаю.
– Далеко не такі важливі, як ти, – його великий палець майже торкається моїх грудей, і я шумно вдихаю, бо прагну більшого. – Ти найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь бачив у своєму житті. Ти повністю поміняла моє бачення щодо брюнеток і досі думаєш про те, що комусь можеш не сподобатись?
Я прикушую губу і мовчки дякую йому за ці слова. Господи, як же добре мати його поруч. Як же добре, що я навчена не здаватися, доки не отримаю того, що прагну. Навіть він помітив це в мені.
Тепер вже з ліфта виходять Сальваторе, і рука чоловіка опускається мені на талію. Він стискає долоню і цілує мене в щоку. Це послаблює мій стрес. Якби його не було тут, я б, ймовірно, обпісялась від страху і не мала б що сказати. Але він тут. Він завжди тут.
– Вітаю, – стараюсь виглядати компетентною. – Ларія Бласхес.
Потискаю руку Марселю і майже стрибаю на місці, коли його дружина світиться від радості і бере мої руки в свої.
– Я вітаю вас. Ваш син – наше майбутнє. Нехай же Девіан буде чудовим майбутнім Капо нашого світу.
Боже, що це? Чому вона так радіє своїм же словам? Така мила...
– Девіан Бласхес буде ще кращим за батька, чи не так? – втручається Марсель і підморгує Рафаелю, створюючи між ними особливу атмосферу.
– Звичайно. Нове покоління завжди буде перевершувати старе. Добре знати, що ти також це знаєш, – Раф теж тисне руку Марселю, не перестаючи посміхатись.