Залежна психопатом - kxduarte
Мені тепло, коли я відкриваю очі. Відразу закриваю їх від того, що сонце попало в поле зору, і мої очі почали пекти.
– Ти тут!
Першою кричить Афіна, але я, примружуючись, бачу й Лієссу по інший бік палатного ліжка, на якому, виявляється, лежу. Рука швидко пробігає тілом і я поспіхом торкаюсь живота.
– Все добре. З дитиною все добре. -тихо попереджає Афіна.
Я полегшено зітхаю і знову прикриваю очі. Як же добре, що дівчата тут. Я спокійно лежу навіть тоді, коли Лієсса розмовляє з кимось по телефону, доки не чую наступного діалогу.
– Я не думаю, що вона зараз бажає тебе бачити.
– Це Рафаель?
Вона мовчить, слухаючи співрозмовника, але згодом таки киває мені.
– Можеш сказати йому, щоб без Валентини не приходив.
– Щодо цього... – починає сестра.
Лієсса кладе слухавку і відкладає телефон убік, щоб я могла сісти на ліжку та дозволити їм сісти поруч.
– Він не зраджував тобі. І він сказав, що ти б мала знати це, бо він тобі дав обітницю.
Я закочую очі.
– Ти віриш усім чоловікам?
– Аж ніяк, проте бачила б ти, як він переживав і злився на всіх, бо уяви не мав де ти.
– На всіх?
– Ммм, ну так... На мене теж.
– Що він тобі зробив? – нарешті гнів, якого я не відчувала вже... скільки? – Скільки часу я тут?
– Три дні і дві доби.
– Я пропустила три дні свого життя. Дідько, що може бути гірше?
– Нууу, ти могла померти?
– І добре, що Рафаель таки встиг.
– Рафаель. – Я закушую губу і на мить уявляю те, як він шукає мене всюди, де тільки може. – Він знає?
– Про вагітність? Так. І це навіть не Афіна сказала йому, а Фуеґо. Уявлення не маю, звідки він міг знати про це.
– І я уявлення не маю, – відповідаю, ховаючи від них погляд. – Все він знає...
Афіна постукує пальцем по катетеру, який підключений до моєї лівої руки. Вони все зрозуміли. Я досі мовчу, бо я хвора, і вони також повинні розуміти і мене. Але коли вони мовчать більше п'яти хвилин, а я не можу дивитися нікуди, окрім своїх рук, то все ж таки здаюсь.
– Я розповіла йому, бо він бачив, як я блюю. Він би розказав про це Рафаелю при першій же нагоді. А я не хотіла, щоб він розказав йому про це, бо Рафаель би змусив мене навідати його особистого лікаря.
– І тоді б вони всі дфзнались про твою вагітність... – доказує Лієсса і витягує зі своєї сумки розчіску.
– Тому довелось дякувати тому, що саме Ланс знайшов мене за блюванням.
– Ти подякувала?
– О так, дівчинко, – посміхаюсь. – А ти?
Афіна червоніє від моїх слів, бо розуміє натяки. Вони бачились, хоча вона вже майже забувала його. Це майже те саме, якби я побачила вживу Рафаеля з Валентиною після народження дитини.
– То він не зраджував? – повертаюсь до цієї теми.
– Навіть не думав. Та сучка його теж дратує, тому ти трішки дурненька.
– І ревнива.
– Але якби ви були на моєму місці, то б зрозуміли мій стан. Я почувалась розбитою.
– Добре чути, що ти почувалася, а не почуваєшся.
Я даю їй ляпаса і насолоджуюсь тим, як Лієсса розчісує моє волосся. Як же добре, коли хтось торкається мого волосся. Страшно уявити, який я маю вигляд просто зараз. У роті неприємно, і дуже хочеться пити.
— То де він? — роблю вигляд, ніби мені начхати, але одна лише думка про нього перевертає все на світі догори дриґом.
— Сказав, що зараз буде і щоб я не казала тобі цього.
Я розуміючи киваю: — Так, молодець. Ти нічого мені не казала.
— Ти хочеш їсти?
— Не їсти. Мені чомусь більше пити хочеться.
— Бо тебе годували, доки ти була у відключці.
— Парентерально?
— Ти знаєш таке слово? — насміхається подруга.
— Цікавилась медициною колись. Нічого особистого.
— Так, і я цього не бачила, бо мене знудило ще тоді, коли лікар витягував із твоєї вени катетер, — зізнається сестра. Мені не потрібно було цього казати, бо я була певна, що так і буде, якщо вона побачить кров з вени.
Ми сидимо ось так ще якийсь час, доки Лієсса не заглядає у вікно від гучного звуку ревіння машин. І я розумію по виразу її обличчя, що Рафаель тут. Мене починає нудити, але Афіна простягає мені склянку з водою, і я випиваю її, повільно проковтуючи рідину і насолоджуючись цим. Вода не має ніякого смаку, але як же добре промивати сухий рот.
Я витягую з вени катетер і кривлюсь від легкого поколювання. Ні вати, ані спиртової серветки тут немає, тому я просто піднімаюсь на ноги. Дівчата підриваються з місць і втримують мене на ногах, доки я звикаю до тремтіння нижніх кінцівок і врешті спокійно стою, не хитаючись.
– Покликати лікаря? Можливо тобі не варто було знімати катетер.
Явно помітно, що сестру зараз знудить, проте вона тримається з усіх сил. У голові трохи паморочиться, та я не звертаю на це увагу, бо в мені занадто сильне бажання накричати на Рафаеля.
Йти нікуди не потрібно. Дівчата відходять від мене і повертаються до палати, коли бачать в кінці коридору Рафаеля, Ланса та ще двох охоронців.
– Без них, – кажу я, коли вони підходять до моєї палати.
Рафаель має засмучений та хвилюючий вигляд. Не думала, що він може так виглядати через мене. Під очима в нього темні кола, і, можливо, він виглядає ще гірше за мене. Щетина дещо відросла, і він має старший вигляд, ніж на свій вік. Рафаель відкликає рукою чоловіків і вони відходять від нас на велику відстань, щоб я нарешті змогла нормально розглянути чоловіка, через якого плакала днями та ночами.
– Ти повинна бути в палаті.
– А ти в Палермо зі своїми любими людьми, – посміхаюсь ротом, але очі зрадницьки бажають заплакати.
Я повинна злитись, точно не плакати.
– Ні, я повинен бути біля своєї дружини, яка ще й до того ж вагітна, – змучено зітхає і вставляє зі мною зоровий контакт.
– Не хвилюйся. Ще пів року, і ти нічого та нікому не будеш повинен. –п'ять місяців, якщо бути точнішою.