Залежна психопатом - kxduarte
День родів.
Я на нервах. На нервах всі, окрім Ларії. Обожнюю той день, коли вона повернула кільце на свій безіменний палець. Того ж дня ми розірвали контракт, повністю викинувши його з голови. Я часто хвилювався, що Ларія в якийсь момент передумає, але вона почувалась щасливою до сьогоднішнього дня. З телефону лунає пісня, яку вона слухає вже тиждень на повторі. В це відділення не заходить ніхто, окрім мене, Афіни та Лієсси. Я навіть не підпускаю Ланса, бо через нього нервується Афіна, а через Афіну вже й Ларія.
— Відійди від мене, — каже дружина.
— Я буду приймати в тебе роди, тому відходити від тебе мені категорично заборонено.
Ми повторювали це протягом тижня, тому Ларія вже й сама починає вірити в це. Ніколи б у житті я не прийняв ці роди, бо це точно не моє. Я б ніколи не пробачив собі, якби якось зашкодив Ларії або нашому сину. Вона до останнього думала, що буде донька, бо так показала її матриця долі. І тільки Бог знає, як сильно я реготав, коли нам сказали, що буде син. Ларію це не засмутило, бо вона просто обожнює цю дитину. І їй байдуже, як і мені, хто там буде. Важливим є тільки те, що це наш плід. Що це наше кохання і той чудовий секс. Секс… Боже, я не трахався ще з того дня, як відпустив Ларію до Сицилії, а сам залишився в Палермо.
Вона пробує піднятись з палатного ліжка, яке я придбав для неї, щоб їй було емоційно добре та комфортно. Я зупиняю її, повільно повертаючи в її положення. Живіт вже такий округлий, гарненький. Кожного разу боюсь якось не так потрогати її, щоб ніякої фігні не трапилось.
— Я хочу встати.
— Щоб за п’ять хвилин сісти?
— Та хоч за дві. Тобі яке діло? Підніми мене.
— Дуже агресивно, — проводжу пальцем по її оголеному животі, відчуваючи тільце дитини, яке тисне на живіт зсередини. Ніколи не перестану дивуватись тому, як в жіночих тілах може от так перебувати майбутня дитина. Ларія сильна, тому я вірю, що роди пройдуть легко. Сподіваюсь на це, бо інакше акушеру прийдеться шукати інший вимір, щоб прожити там до кінця свого життя.
— Тобі обов’язково потрібно йти?
— То ти через це ходиш така набурмосена? Так, обов’язково. Ланс не впорається сам.
— А когось іншого послати не можна замість тебе? — її погляд розриває моє серце. Така мила відьмочка...
— Ні, бо всі, кому я довіряю, в Палермо, а вони потрібні мені за годину.
— Підеш пізніше. Будь ласка?
— Не проси в мене це. Я піду так пізно, як тільки зможу. Весь мій вільний час належить тобі.
— Поклич Лієссу, щоб вона розчесала моє волосся.
— Я й сам можу. Дівчата пішли їсти, бо ти нервуєш їх від самого ранку.
— Вони так не сказали.
— Вони не сказали, але якби я був на їхньому місці, то думав би про тебе саме так. Ти зараз дуже дратуєш.
— Я вагітна, — Ларія піднімає руку з вказівним пальцем, ніби викладачка.
— Ти кажеш це кожного разу, коли хамиш або поводишся погано.
— В мені твоя кров, ти очікував чогось іншого?
— Насправді ні. Обожнюю кожну твою сторону.
Минулого місяця ми летіли до Нью-Йорка, бо Ларія хотіла забрати парфуми з моїм запахом, які стоять в неї на поличці. Я сказав, що в мене є багато інших та кращих, проте вона потребувала саме ті. Афіна ж не могла покинути навчання, а Ларія сказала, що поїде зі мною, бо інакше все одно знайде спосіб приїхати за мною. Я боявся брати вагітну її в літак, але її дурнуватих погроз я боявся більше, тому вже за декілька годин Афіна слухала нашого сина, приліпивши своє вухо до живота моєї жінки так, ніби вона має право на цю дитину. Я хотів їй сказати, що Ланс скоро змінить все, що вона створила за сім місяців навчання в кеу, але в останню мить мізки спрацювали, і я вирішив залишити це йому, бо Афіна є його справою.
За годину Ларія почувалась дуже погано. Вона була готова до того, щоб народжувати. Я чув її крики, тому забіг до палати, щоб перевірити її та віддати всю свою енергію і силу в цей момент їй. Хотів взяти її за руку, але дівчата почали виштовхувати мене геть, немов це не місце для мене.
— Ланс чекає на тебе. Ми приглянемо за нею, — обіцяє Лієсса, а я вдячно плескаю її по плечах.
— Рафаель!
Акушер вражено дивиться на мене, бо до цього був повністю зосереджений на моїй жінці.
Я дивлюсь на Ларію, а вона кривиться від болю, пробуючи вимовити наступні слова.
— Тільки спробуй не повернутись до того моменту, як дія наркозу втратить свою силу, і я не буду зважати на шви. Скальпель буде в твоїй горлянці.
Моя.
— Я повернусь. Обіцяю Девіаном.
Вона через силу посміхається і за мить знову напружує всі свої м’язи. Наш син буде називатись Девіаном, бо ми це вирішили вже достатньо давно.
Девіан.
Наш Девіан. Як і Ларія. Моя.
***
За три години я чую найкращу новину в своєму житті. Солдати, котрі були на охороні лікарні, зараз тут, щоб сказати мені, що Ларія народила сина. Люба, зачекай, будь ласка. Я обов’язково повернусь до виходу дії наркозу з твого тіла.
Коли я відправляю солдатів назад до Ларії, Ланс розуміє ситуацію. Він показує палець вгору і посміхається так щиро, що в цей момент виглядає психопатом під цим вечірнім світлом. Ми мовчимо, будучи навпроти одне одного, слухаючи кожен звук. Обидва стоїмо за колонами, щоб нас зовсім не було помітно. Насправді, я збирався доганяти зрадників на машині та довго катувати. Але якщо вже сьогодні такий чудовий день, то я дозволю померти їм швидко. Це все задля Девіана і його майбутнього в цьому світі.
Звук машини. Вони їдуть швидко, бо дозволяють собі все. До цього моменту. Ми переглядаємось з Лансом і я натискаю дистанційно, увімкнувши міну посередині мосту.
Я відходжу на декілька метрів назад. Ланс теж. Розуміємо, що машина збирається зупинитись, бо люди в ній побачили нас. Я повертаюсь до них, щоб вони зафіксували моє обличчя перед смертю. Щоб знали, що це ми їх знищили. Стідда не терпить зрадників.