Залежна психопатом - kxduarte

– Ти справді думаєш, що я відпущу тебе? Ти завжди була розумною, але тепер твої навички помалу кудись випаровуються.

Я хитаю головою, немов він каже щось нереальне.

– Ти знаєш, скільки разів я хвилювалась і плакала через тебе?

– Обов'язково послухаю все, якщо ти залишишся.

– Рафаелю, я не залишусь. Ти не мав мене шукати.

– Можеш просто сказати дякую. Ти могла більше ніколи не прокинутись, якби я не знайшов тебе. І ти залишишся, це навіть не обговорюється.

– Не залишусь.

– Залишишся.

– Хоча б наведи один приклад, чому я повинна залишитись, – підвищую голос, бо тепер вже гніваюсь.

Повертаю голову до чоловіків і шиплю на них, бо чомусь всі обернуті обличчям до нас і слухають нашу розмову.

– Скажи, нехай підуть нахрін звідси! – прикладаю руку до рота і дивуюсь тому, що так огидно виразилась про людей, які за секунду випатрають мене.

Рафаель посміхається, ніби це й очікувалось від мене, потім каже чоловікам піти, і вони швидко та голосно покидають коридор.

Я торкаюсь середніми та вказівними пальцями пульсу на голові і знову поправляю футболку, яка прилипла до моїх грудей.

– Тобі потрібні причини? Добре. Ти нагла, розумна, красива та сильна. В тобі був мій член, а тепер і наша дитина, яка буде мати все на світі. Не важливо, чи це син, чи донька, ця дитина матиме і матір, і батька. Ти кохаєш мене, і тобі буде набагато важче, якщо ти не залишишся зі мною. Я завжди забезпечуватиму тебе усім, що ти забажаєш, і... – Рафаель зупиняється, не відриваючи від мене погляду, але я бачу, як йому важко продовжити свій монолог.

– І?

– І все. Це всі причини.

Це не те, що я хотіла почути. Далеко не те, але навіть це щось зламало в мені. Я справді не хочу нікуди йти, бо кохаю його. І як же погано, що він прекрасно це знає. Це так, ніби він знає найбільшу таємницю мого життя і цим насолоджується, бо окрім нього про це ніхто не знає.

– Я повертаюсь в палату.

– Це все? Ти ж поїдеш зі мною до Сицилії?

Я стою до нього спиною, тримаючи руку на дверній ручці.

– Можливо. Будемо бачити по твоїй поведінці.

Його рука обхоплює моє тіло і піднімається до грудей. Якби він піднявся ще вище, то відчув би мої затверділі соски. Як же соромно було б визнати те, що він досі єдиний чоловік, якого я хочу. Його рот переміщається до мого вуха, і я затримую подих.

– Ти не підеш зі мною до палати. –тихо кажу.

– Знаю. Передай Афіні ще раз від мене вибачення. Я не хотів її лякати.

– Передам.

– І Ларіє, – його голос такий грубий та тихий, що я готова просто зараз померти.

– Ммм?

– Я кохаю тебе, – він ставить руку на мою і відчиняє двері до палати. – Поверни каблучку на палець, бо я чомусь не бачу її.

І я заходжу до палати вражена так сильно, як ніколи раніше.

Афіна та Лієсса відстрибують від мене і регочуть, а я заледве стримую дивні емоції, які повертаються до мене.

– Ми чули! Ми все чули!

Я навіть не сумнівалась у цьому.

Лієсса присідає на коліно переді мною і бере мою руку у свою. Натягує на палець каблучку Рафаеля, стримуючись від ще одного припливу реготу.

– Якщо я почую ще один смішок, то ви назавжди покинете цю палату.

– Вибач, я взагалі мовчу, – каже сестра, хоча реготала гучніше за Лієссу в разів десять, як мінімум.

– То він зізнався, ти це чула?

– Зізнався в тому, що він ідіот? Не чула.

– Поводишся так, ніби ти не чекала найбільше в світі на ці слова, – вони обидві плескають у долоні та повертають мене на ліжко.

– Що мені робити?

– А чого ти хочеш?

Я знаю, чого я хочу. От тепер вже я точно це знаю. І я впевнена, що все тепер буде добре, бо за моїми підлаштуваннями найважчим завданням було почути зізнання від Рафаеля.

Я ще раз оглядаю перстень на руці і бачу свій манікюр, від якого мені стає погано. Афіна пирхає і не може заткнутись, це остання крапля. Я показую їм обом рукою на вихід.