Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Я зрозуміла, що Артем дуже хоче поговорити з друзями без моєї присутності. Гаразд. Я ж не монстр якийсь.

— О'кей, тільки приходь швидше, — я кинула сусідові в'язку ключів. Як ними користуватися, він не спитав. Чи то вважав себе великим відмикачем, чи… Неприємний здогад знову шмагонув по нервах. «Невже сусід допомагав Комусь пробиратися до мене в квартиру? Може, зараз він іде повідомляти своїм, що мене слід терміново зупинити й відібрати в мене валізу?» Я постаралася прогнати з голови такі чорні думки. Адже Артем тепер покаявся, сам прохав у мене допомоги…

Ледве причинилися двері за сусідом, я кинулась до зали, відгорнула килимове покриття з гладенької вовни, та припала вухом до заповітного отвору. Оце звук! Артем неголосно наспівував щось собі під ніс. «Чого він там походжає? Він дзвонити туди пішов, чи по чужій квартирі гуляти?» Я вирішила, що сусідові потрібен час, аби придумати, що саме казати другові, й терпляче очікувала. Дочекалася! Зважаючи на все, Артем узяв слухавку та пішов з нею на кухню.

Я навіщось набрала номер стільникового Жорика.

— Привіт іще раз, — дурнувато почала я. — Скажи, ти про те, чи наодинці ми з сусідом, навіщо запитував?

— Кгм, — багатозначно озвався Жорик, — а ти ще й досі з ним?

— Уже ні.

— Вчасно.

— Що вчасно? — не зрозуміла я.

— Вчасно телефонуєш. Ще б хвилин зо дві, і в мене акумулятор на трубі сів. Ти б тоді взагалі не додзвонилася.

— Гаразд, — я зрозуміла, що нічого розумного з Георгія не витягну. — Зарядиш трубу — телефонуй.

Звуків від Артема, як і раніше не долітало. Звичайно, він пустив на кухні воду з-під крана. Про воду я здогадалася, судячи з горлового співу кухонних труб. Ні самого плюскотіння води, ні розмови сусіда не було чути. Схоже, звуковий міст працював тільки між великими кімнатами наших квартир. «Знайшов, у чому обережність виявляти!» — ображено заголосило щось у моєму нутрі.

Сусід незабаром повернувся. Накинутися на нього з обвинуваченнями в недовірі й тим самим виказати свою пристрасть до підслуховування я не зважилася.

— Спізнились! — гірко зітхнув сусід. — Робін уже дзвонив.

— Серж не попросив про екстрену зустріч? — захвилювалась я.

— Звичайно, не попросив. Вона йому на фіг, типу, не потрібна. Загалом так: Робін сказав, що сам нас найближчими днями знайде. Я Сержу розповів про тебе й валізу. Він згоден прийняти довірену особу Метра в команду. Підеш сьогодні зі мною до хлопців подробиці плану обговорювати. Коли що — валізу ти мені вже показувала, а пароль у нас «Десять стріл». Зрозуміла? Я за тебе, між іншим, поручився.

— Ну дякую, — до мене повільно почало доходити, що з приватного детектива я потихеньку перетворююся на спільника злочинців. Гарненьке перевтілення. Цікаво, чи можна це вважати кар'єрним ростом? Судячи з передбачуваних заробітків, однозначно «так». От би Жорик здивувався…

— Знаєш, — сусід зітхнув якось аж надто скорботно, — я ж, типу, справді переживаю дуже.

Мені схотілося якось підтримати хлопця, але не могла дібрати слів.

— Страх як переживаю, — ще раз повторив Тимко. — Навіть дядькові Жорику зараз подзвонити намагався, хоч і ти тут… Тільки в нього зайнято. Не додзвонився.

За те, що я нічим не виказала свого хвилювання, мені потрібно було поставити відразу три пам'ятники за життя.

— Даремно, — якомога байдужіше кинула я, — в нього труба сідає. Він же просив не дзвонити йому без нагальної потреби. Потрібно буде — сам подзвонить. Мені. Він же знає, що я в тебе. І потім, ти ж не хочеш Жорика підставити? Звідки ти знаєш, може, всі твої телефонні розмови прослуховуються?

Сусід віддано дивився мені у вічі та кивав на всі мої не надто логічні пояснення. Схоже, він повірив.

Артемові очевидячки не сиділося на місці. Він трохи походив по кухні з кута в кут, далі заходився прибирати зі столу. Я помітила, що сусід так і не попоїв.

— А далі що? — нарешті порушив Артем паузу, що затяглася.

— Після чого?

— Ну, зіштовхнешся ти з Робіним, продаси йому валізу… І що?

— Побачиш, — невиразно пробурмотіла я. — У будь-якому випадку, твоїй репутації нічого не загрожує.

— А хлопці?

— Звідки я знаю?! — обурилась я. — Твої хлопці — ти й розбирайся. Чимось же ви думали, коли допомагати Робіну починали…

— Агов, — Артем швидко здув з чола чубчик — ми так не домовлялися… Хлопцям теж допомогти треба.

Ні, ну ви бачили це підростаюче покоління? Спочатку йшлося всього-на-всього про підстраховування переляканого Робіним Артема. Тепер з'ясовується, що я взяла на себе відповідальність вже й за Сержа з Васьком. Чи не забагато вимагає цей хлопчисько? Втім, він-бо вважає, що вимагає не від мене, а від свого всемогутнього дядька Жорика.

— Принаймні, все можливе зробимо, — сумно пообіцяла я. — Тільки й ти зі свого боку, зроби ласку, не лінуйся.

— А я чо? Я що можу…

Розмова знову зайшла в глухий кут. Якось замало він міг, цей Артем.

— Гаразд. Скажи краще, на що твої хлопці розраховують? Я про «Бентлі» кажу. Там же й крім сигналізації безліч усіляких перешкод. Паркан, хоча б, навколо особняка.

Артем здивовано подивився на мене, потім пирснув перебільшено істеричним сміхом.