Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Серж виклав оптимальний, на його думку, план дій, скомпонований із вдосконалених вигадок нашої з Тимком фракції.

«Діти! Натуральні діти! — стукотіло в моєму мозку. — Та з таким планом не те що до охорони, до тривіальних обивателів поткнутися не можна. Невже ж вони не розуміють?!»

Найнеприємніше було те, що Сергій збирався заощаджувати час для виправлення можливих помилок, тому пропонував починати операцію того ж таки вечора. Першу вилазку на територію клієнта планувалося здійснити вже за три години. На жаль, за планом Сержа, я виявлялася безпосереднім її учасником.

— Якщо не помиляюся, — озвалась я несміливо, — план потрібно спочатку погодити з кимось із керівництва? Нехай досвідчені люди дадуть свою оцінку…

— Ми самі і є керівництво, — сухо кинув Сергій. — Викрадення — наше завдання.

— Ой, не можу! Репну зо сміху, — пирснув Васько і навіть з колоди скотився на підтвердження, — це хто досвідчені люди? Це Робін — досвідчені люди?

— Поки Метр був, він нам, типу, говорив, що робити, — видно, вважаючи себе відповідальним за мою поінформованість, докинув Тимко. — А Робіну наші попередні розробки, типу, до лампочки. Йому результат важливий. І звіт за витрати.

— Все-таки хотілось би з Робіним побачитись до початку операції, — не вгавала я. — Краще б він сам валізу відкрив. Кодовий замок, запрограмований на блокування приладу при спробі зламу, — це вам не жарти.

— Не знаючи коду, не пхайся, у воду, — проспівав чомусь веселий Васько. — Тобто, не лізь — самовб'єшся!

— У мене варіантів зв'язку з Робіним нема, — не зважаючи на дотепи приятеля, відрубав Сергій. — Коли не з'явиться до операції — ламатимемо. Що не так — я потім зі співаком стосунки з'ясую. Сам на сам. Загалом, відповідальність беру на себе.

«Ич, герой! — гмикнула я подумки, хоча, звісно, давно вже відчула симпатію до цього не по літах мудрого хлопця.

— Просто Батько Тереза! — грайливо сплеснув руками невгамовний Васько.

— І візьме, — швидко прошепотів мені на вухо Артем. — І розбереться. Він тому й у королях у нас, що відповідальності не боїться. Бешкетуємо, типу, разом, а розгрібає — Серж. Усіх прикриє, все врегулює. Змалечку такий.

У тому, як сусід це говорив, мені почулися неприховані гордощі. Я вже стомилася дивуватись із цієї Артемової налаштованості на ідеалізацію кого й чого завгодно. Практично в кожному він дошукувався прекрасного, змальовував це яскравими фарбами, витріщався на нього по-дитячому здивованим поглядом і категорично відмовлявся помічати будь-що інше.

Розходилися по черзі й урізнобіч. Спочатку Васько зник з поля зору, тобто підстрибцем спустився схилом. Ми з Тимком повинні були йти наступними, тим самим шляхом, яким прийшли сюди, через джерело. Останнім збирався залишити галявину Серж.

Тривога наростала в мені, не давала спокою. «Що ти робиш? — волала вона, кидаючись грудьми на внутрішні стінки моєї грудної клітини, й під ребрами від того ставало якось незатишно. — А якщо Робін взагалі не з'явиться? Покинеш хлопців? Чи чесно братимеш участь у пограбуванні клієнта твоєї агенції? Мало того, що порушиш закон і сядеш у в'язницю, та ще й особистого ворога, який поки що залишається твоїм особистим другом, отримаєш. Жорик, мабуть, не надто зрадіє, що ти зазіхаєш на власність того, кого він охороняє. Схаменися, поки не пізно! Краще відкрийся хлопцям. Вони ж свої люди, з усього видно. Тим більше, до Шурика добре ставляться».

Але відкритися я, на жаль, не могла. Завеликий був ризик викликати тоді підозри у Вадима й взагалі втратити його слід. І його, і Шурика, й божевільних сподівань, що Робін усе пояснить, виправдається і виявиться невинним.

— Сергію, — ще раз нагадала я, ідучи, — не забудь, ти пообіцяв. Про щасливе повернення приладу нікому ні слова. Я Робіну сама все поясню.

Лідер сидів просто на траві, замислено стежив за тінню, що наповзала на схил, і спокійно чекав, поки ми з Артемом підемо.

— Пообіцяв, — з гідністю кивнув він. Погляд його був настільки упевненим, що здавалося, начебто це Серж дивиться на нас згори вниз, а не ми на нього. І взагалі, начебто це він, а не я, старший тут за всіх на десять років. — А пообіцяв, значить виконаю. Тільки Робін у цьому випадку має право відхилити прохання про екстрену зустріч. Йому для такого обґрунтування потрібне.

— Вигадали собі бюрократію якусь, — я не змогла приховати деякого роздратування. — Скоро взагалі письмово спілкуватися почнете. Де це бачено, щоб навіть у разі крайньої необхідності людину свої ж знайти не могли?

— Раніше міг Метр. Катю, ви мені краще поясніть, чому не можна Робіну відкрито про валізу сказати? — чомусь мені здалося, що Сергієве «викання» підкреслювало не нашу вікову дистанцію, а лише статеву приналежність.

«От якби Васько не почав мені «тикати» з першого ж слова, я, напевне, почувалась би бабцею. А з Сергієм незрозуміло чому все інакше. Феноменальний хлопець», — встигла подумати я, перш ніж почала активно вигадувати відповідь на його запитання.

— Не можу пояснити. Не можу, й край. — якесь десяте відчуття допомогло зрозуміти, що Сержеві можна й не брехати.

— Гаразд, як знаєте, — лідер розвів руками з награною байдужістю.

— Сподіватимемось на краще. Робін повинен вийти на зв'язок.

— Господи, невже не можна було купити кожному по мобілі, щоб якої завгодно миті зв'язатися? Організація не витримує жодної критики, — знов не змовчала я.

— Навпаки, — Сергій посміхнувся, —