Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Чого це ти маєш поради мені давати?

А чого б це сусідові виявляти таку вже довіру до Робіна?

— От бовдур! — з серцем вигукнула я. — Мені що потрібно? Забув? Мені Робін потрібен. А коли він до цієї вашої операції не з'явиться, то мені його потому довго шукати доведеться. Ось і виходить, що мушу придумати, як усе прокрутити таким чином, аби в Робіна підозр ніяких не зародилося.

— Тоді з дядьком Жориком радитися треба, — пробурчав сусід, сумніваючись у моїй дієздатності.

— Треба буде — порадимось, — заспокоїла я. — Розповідай давай! Чого там свої обов'язки на інших спихати! Ми з тобою зараз такий план забабахаємо, що Сержу твоєму й не снився.

Те, що в результаті кількагодинного мозкового штурму винайшли ми з Артемом, не можна було назвати планом навіть на превелику силу. Набір усіляких дій, раціональність яких впиралася в моє незбориме «якщо». У єдиному я виявилась права: не те що Сержу, будь-якій хоча б трішки мислячій людині така маячня не намарилася б справді навіть у гарячці. Кожен з варіантів проникнення у маєток поп-зірки, щойно винайдений нами, негайно розсипався під тиском цілком справедливої, нашої ж, власне, критики.

З докладного звіту Артема про внутрішнє облаштування подвір’я особняка я відразу зрозуміла, що за невимкненої сигналізації та наявності справних електронних замків спроба викрасти «Бентлі» — справжнє самогубство. Дім поп-зірки, крім того, що він цілодобово охоронявся двома добре навченими охоронцями-бугаями, ще й був напханий усілякою мудрою електронікою. На жаль, зізнатися Артемові, що рудої валізи не маю, не могла. Тому довелося брати участь у вигадуванні запаморочливих за своєю дурістю ідей. Я потай сподівалася, що жодну з них Серж і Васько не сприймуть серйозно.

Артем, проте, був задоволений.

— Коли є безліч варіантів, — він замислено наморщив чоло, — бодай один та вистрілить.

— Так, але це лише в тому разі, коли їх заряджено! — поквапилась я розвіяти зайвий оптимізм. — Якщо Робін не з'явиться до початку операції, вважаю нераціональним її починати.

— Серж вирішить. Наша справа — запропонувати йому варіанти. Видно, що не сидів склавши мізки.

Я відчула, як мої брови іронічно здіймаються догори. Артем почервонів.

— Тобто, ми не сиділи. Ми взагалі молодці. От.

Схоже, на терені бандитизму я робила куди значніші успіхи, аніж сподівалася.

«Детектив допомагає злочинцям розробити план викрадення авто в клієнтів власної агенції! Двадцятилітній гангстер стає стукачем, гадаючи, що тільки рятує себе та друзів від гніву керівництва! Забезпечений, приємний у спілкуванні емігрант виявляється лиходієм, що запудрив мізки пацанам, котрі скніють без активної діяльності!» — іноді моя свідомість згадувала своє журналістське минуле та починала мислити газетними заголовками. Світ видозмінювався на очах, перевертався шкереберть. І я, сама того не бажаючи, крутилася разом з ним, ризикуючи втратити друзів, коханого чоловіка та благі наміри.

Ми з Тимком пробиралися до умовного «старого» місця, старанно петляючи завулками в центрі та безгучно причиняючи за собою двері кожного чорного ходу чи прохідного під’їзду. Я слухняно відставала на цілий будинок, щоб глянути збоку, чи ведеться стеження за Тимком. Одного разу ми навмисне обійшли квартал різними вулицями, щоб остаточно збити з пантелику гаданих переслідувачів. Усе це виглядало настільки комічно, що я ледве стримувалась, аби не виказати іронії. Раз хлопчикові кортить пограти в шпигунів — на здоров'я. Нехай людина самореалізується. Коли Артем таки переконався, що хвіст зник, його личко посмутнішало. Бідолашний, як кожен двадцятилітній хлопчисько, не любив легких перемог. Наближаючись до невеличкої галяви за джерелом, сусід, як і домовлявся з Сержем, надяг картуза. «Ти диви, не забув! Для Тимка просто вражаюча дисциплінованість. Ет, використовувати б його, дурня, та на благо», — подумалось мені. Втім, що саме слід вважати благом, я в той момент ніяк не могла вирішити.

Мої хлопці вміли обирати місця. З трьох боків оточена височенними деревами галявинка, розграфлена сонячними променями та тінями від стовбурів, обривалася положистим схилом, порослим високого травою та пістрявим від розсипаних намистинками дрібних яскраво-червоних квіток. 3 такого місця не хотілося йти. Навіть не вірилося, що вся ця краса — лише за кілька хвилин пішки від міської колотнечі. Звідкілясь із крони дуба, що височів обіч галявини, безшелесно випали дві постаті. Спритно перебираючи руками по гілках, за мить вони вже опинилися поряд з нами.

На мій подив, Серж із Васьком привітно зустріли мене. Те, що мене бачили з Робіним на вчорашній вечірці, тільки зміцнило їхню впевненість в моїй порядності. Точніше — у непорядності. Загалом, у тому, що я з власної волі збираюся допомагати їм чинити злочини. Або «вершити справедливість», як самі вони вважали. Мене Артем відрекомендував як сестру Метра. Хлопці повірили. Васько навіть весело теревенив щось про нашу з Метром схожість. Я щиро погоджувалась, бо давно помітила, що люди, які спілкуються тривалий час, набувають рис, на подив схожих.

Я досить легко вжилася в образ і майже щиро вже бажала тупопикому «Бентлі» якнайшвидшої зміни місця проживання. Виявилося, що почуватись «відважним мечем справедливості» доволі приємно. Сама обстановка зустрічі налаштовувала на урочисто-піднесений лад. Щось невловимо підбадьорливе ніби випромінювала кожна травинки, вгорі нашіптувало листя, осипаючи нас мудрим спокоєм, вечірнє сонце тепло обіймало за плечі. Ми втрьох однаково вперлися ліктями в коліна та поклали на долоні підборіддя. Трішки мружилися, посміхались, слухали Сержа, який перед нами міряв галяву кроками, й насолоджувалися власного неординарністю.

«Ось воно — інші по задушливих офісах вартість ковбаси підраховують, а ми проводжаємо день на цьому чарівному місці та обговорюємо