Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Отож-бо, — я все-таки намагалася зруйнувати ідеалізм сусіда, — якби ви й справді за справедливість боролися, то самі зиску з того не мали б. А так — як не крути, усе це звичайне злодійство.

— Ні! — палко запротестував сусід, замахав руками й мало не звалився з підвіконня. — Нам Робін платить зі своїх. Платить, тому що вважає так: за будь-яку працю слід, типу, отримувати винагороду. — Артем, здавалося, зрадів можливості виправдати Вадима в моїх очах. — Повинні ж ми, типу, якось жити.

Схоже, Артем пожалкував, що відкрився мені. Соромився свого недавнього страху перед Робіним і зрадництва, до якого цей страх призвів. Тепер прагнув ситуацію врегулювати. Цікаво, на що тут можна розраховувати? Артем же впевнений, що я вже розповіла все Жорикові, щоб той виручав сусіда-невдаху. А Жорик, звичайно, не повірить казочкам про справедливих розбійників.

— Для Робіна те, що він нам залишає, — накладні витрати. Ти, Катерино, дядькові Жорику це обов'язково розкажи, — підтвердив мої здогади Артем, — нехай знає, що весь прибуток Робін потім переправить у інтернати. Робін, між іншим, сам із дитбудинку, — схоже, остання фраза була єдиною правдою з усього розказаного щойно про Вадьку. — У нього за рубежем фірма, й вона, типу, постійно доброчинністю займається. У Робіна купа дипломів і подяк від усіляких, типу, фондів. — Артем уже трохи заспокоївся і взявся споліскувати чашки, що стояли в раковині. — Причому, й від наших дитбудинків, типу, теж, — додав він, гадаючи, що недостатньо мене переконав. — Січеш?

Ну що можна було відповісти наївній дитині?! Вміння Робіна зачаровувати людей виявилося сильнішим за здоровий глузд. Навряд чи цей хлопчисько повірить, коли я почну розказувати, як легко підробляються всі ті дипломи й подяки. Крім того, навіть якщо папери таки справжні, все одно не можна забувати, що закордонні фірми займаються доброчинністю виключно заради звільнення від податків.

— Обов'язково дядькові Жорику все це розкажи, чула? А то він, типу, не те про нас думає. Їй Богу не те!

Я мовчки кивнула. І обіцяючи, й дякуючи за поставлену переді мною каву. Його хазяйновитість вкотре дивувала мене.

— Не будемо ухилятися від теми, — я зробила ковток і відчула, як живлюща кавова бадьорість тонким струмком розливається по тілі. — Отже, що ви робитимете з «Бентлі» цього разу?

— Не знаю, — зізнався Артем, — це вже нехай Сержик думає. Уся надія на нього. Він у нас із усіх, хто залишився, найвинахідливіший. І потім, чула ж сама, йому цей співак потрібніший.

Я була знову здивована: й тим, наскільки природно для Артема, що я підслуховувала їхні розмови, й тим, що сусід так легко спихає свої обов'язки на іншого.

— А ти тоді нащо?

— Для кількості, — гмикнув сусід, — не кидати ж його самого. Знаєш, кажуть, типу, «не вмієш працювати головою — працюй руками». Це про мене. Я з цим «Бентлі» вже пас. Нічого придумати не годен. Уся надія на Сержа.

— А Васько?

— Васько — професіонал своєї справи. Якщо йому доступ до машини забезпечити, він її заведе й виїде, хоч би там і каміння падало з неба. Він, вважай, виріс під машиною. У нього батько, типу, автослюсар. Але все інше — не в його компетенції. Не створений він для розробляння планів. Раніше ж як було: я збираю інформацію, потім ми з Сержем її аналізуємо, пропонуємо Метру свій план. Метр погоджує з Робіним, дістає кошти на поточні витрати. Якщо потрібна серйозна підготовка, то спочатку на місце ми з Сержем виходимо. Ну там, охорону відволікти, чи просто ситуацію розвідати. Метр із Васьком завжди після нас працювали. Метр сигналізацією та замками займається, а Васько самою машиною. Раз у житті не за схемою діяли — здавалося, не потрібні там ми з Сержем, і ось, прокололись.

— А потім? — я намагалася запитувати цілковито байдужним тоном. Так, мовляв, просто знічев'я бесіду підтримую. — Далі з машинами що відбувається?

— Ясна річ, — знизав плечима Тимко, — тобі що, дядько Жорик не розповідав, що, типу, в таких випадках з машинами роблять? Продають їх потім.

— Це зрозуміло. Але як? Адже машини в розшуку..

— Тут теж справа не моя. Робін, певне, не перший день цим займається. Наша хата скраю тут. Ми, типу, обіцяли пригнати товар до гаража та трішки видозмінити — своє зробили. Непроста, до речі, робота. Ми в цьому гаражі часом днюємо і ночуємо. Ще поки до фарбування, типу, тачку підготуєш, дах може знести. А як товар потім з гаража виганяти — це вже Робіна, типу, завдання. Досі нормально вправлявся. Більше трьох днів у нас тачки не стоять.

Артем, схоже, зрозумів, що забагато вибовкав і принишк, насупився.

«А як же інакше, друже? — подумки поспівчувала я. — Раз уже звертаєшся по допомогу — зроби ласку, виклади все як є».

Однак не давало спокою, що руда валіза насправді відсутня. Адже діти, розробляючи свої бандитські плани, розраховуватимуть на неї. Втім, Вадим і Хтось просто зобов'язані з'явитися та вручити Сержу прилад для відключення сигналізації до початку операції. Саме в цей момент я й мусила бути поруч, аби перехопити Робіна. Усе мало скластися саме так, як я придумала. Якщо, звичайно, Вадик не збирався підставити своїх працівників. А також, якщо Хтось був заодно з Робіним. І якщо валіза справді та сама… Неймовірна кількість цих «якщо» дратувала страшенно.

— Слухай-но, а що там за сигналізація у вашого співака в дворі? І взагалі, скільки там охоронців, скільки людей живе?

— Тобі що до того?

— Усе одно сидимо, чекаємо на цю твою дурнувату стрілку, — з награною байдужістю кинула я. — Чого б