Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

«Нічого не вдієш, друже, — подумки підбадьорила я сусіда, — доводиться розплачуватися за власні помилки. У цьому житті все, чого ви не скажете, як і все, що ви скажете, може бути використане проти вас».

— Мені необхідно зустрітися з Робіним, — я безжально поставила крапку.

Губи Артема скривилися в усмішці. Якби не телефонний дзвінок, я б, напевно, нагримала на сусіда за звичку так неприємно посміхатися. Дзвонив Георгій.

— Привіт, ти де? — судячи з гамору по той бік трубки, Жорик був десь на людній вулиці.

— Трішки вище дому.

— Літаєш, чи що?

— Ні. Малося на увазі, що трішки вище за нашу квартиру, — засміялась я. — Сиджу в нашого малолітнього бандита, розуму навчаю.

Артем зрозумів, хто телефонує, та заходився розмахувати руками, вмовляючи мене дати йому трубку.

— А, — без інтересу відреагував Жорик, — довго ти ще цим займатимешся?

— Гадаю, довго. А що?

Не збирається ж Георгій приревнувати мене до цього хлопчиська?

— Просто запитую, — якось невизначено кинув він. — Виходить, нічого інтимного мені від тебе зараз не почути. Зажди, а ти сама там?

— Ну, як мінімум, із сусідом.

— А крім тебе ще є гості? — схоже, Георгій починав дратуватись. Я згадала його дивну реакцію на звістку про мою поїздку до Вадима та ревнощі, які тоді зненацька прокинулись.

«Може, зараз Жорик побачив щось негарне в тому, що я наодинці з сусідом? — промайнуло в думках. — Він там що, зовсім з глузду з'їхав?»

Хоча раніше я й прагла всіма можливими та неможливими засобами провчити Жорика, викликаючи в ньому ревнощі, зараз чомусь раптом стало його шкода. Та й не на часі було грати в ці ігри.

«Побережімо хоча б Жорикову психіку. Повинна ж бодай одна нормальна людина в родині залишитися», — вирішила я.

— Звісно. Як без того? Купа всілякого люду, — нарешті повідомила я.

«Неправда задля порятунку — це не зовсім неправда. Так, малесенька побрехенька. Навіть брехуняточко», — я подумки гладила себе по голівці, заспокоюючи.

— Виходить, ти так і будеш тепер офіційним тоном відповідати, — зітхнув на тому кінці Георгій.

— Та нормальний у мене тон, — зніяковіла я.

— Слухай-но, а передай трубочку цьому типові. Хоча ні, краще не треба… Гаразд, бувай. Радий, що в тебе все гаразд. До зв'язку.

Я здивовано глянула на трубку. Чого дзвонив, навіщо дзвонив? Скучив? То невже важко так і сказати? Жорик чомусь вважав, що сам факт його дзвінка зобов'язував мене миттєво розпливатися найніжнішими слівцями. Якщо я говорю звичайним тоном, він ображається, навіть не вважаючи за потрібне щось пояснити.

Сусід, схоже, теж образився на мене. Епідемія в них якась.

— У нього сідав акумулятор, — виправдалась я перед Тимком. — Отже, повторюю: мені потрібно зустрітися з Робіним.

— Я тут, типу, не помічник, — віддано дивлячись просто у вічі заявив сусід. Щось у глибині його погляду наштовхувало на думку, що Тимко щиро радіє з власної неспроможності виконати моє прохання. — Де його шукати — поняття, типу, не маю. Зазвичай він або Метр самі дзвонили Сержу та домовлялися про стрілу.

— Коли наступного разу вийдете з ним на зв'язок?

— Не знаю! — Артем раптом перейшов на крик, але таки оговтався, спробував себе опанувати. — До хлопців на зустріч я сьогодні ввечері йду. Якщо Робін вважатиме за потрібне, то Сержу подзвонить і домовиться, типу, що приїде. Задовбався я вже на всіх, типу, стукати! Нікому ж зла не бажав, хотів як краще, а тут…

— Артеме, послухай мене, — я намагалася говорити якомога переконливіше, — мені дуже важливо зустрітися з Робіним якнайшвидше. Ти повинен мені допомогти. Довідаєшся в хлопців, коли і денаступна стрілка, та візьмеш мене з собою. Обіцяю, нікому шкоди з цього не буде. Навпаки, багатьом допоможеш.

— Я таких, типу, загадок не доганяю, — ображено прорік Артем. — Хочеш пояснити щось — пояснюй.

— Відверто кажучи, не хочу. Але, видно, доведеться, — я мусила будь-що переконати Артема. — Ваша руда валіза в мене.

Артем аж підхопився.

— А Метр де, що з Метром?

— Сама хотіла б знати.

— Чим доведеш? — люто блискаючи очима, Артем наближався до мене. На якусь мить мені навіть стало страшно. Сусід вочевидь надто поважав Шурика й здатен був на що завгодно, аби лиш вивідати місце знаходження свого Метра.

— Чим доведу що? — я намагалася роззброїти його найчарівнішою з посмішок. — Якщо ти про валізу, то показувати її тобі не збираюся. Раптом відняти спробуєш. Розповім тільки, як вона виглядає, щоб ти не сумнівався, — я докладно описала валізу, яку ще вчора бачила в своєму багажнику. — А щодо Метра… Твій Метр, між іншим, крім усього іншого, ще й мій… — я затнулася, бо навряд чи молодіжна свідомість сусіда здатна була переварити таку складну річ, як щира приязнь між усіма моїми колишніми чоловіками та мною, — мій близький родич. Валізу свою він у мене зберігав. Можу розповісти, як цей прилад діє, якщо досі не віриш.

— Пароль краще скажи, — примружився Артем.

На жаль, подібного ходу з боку сусіда я не передбачала.

— Ти що, Шурика