Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Що ж усе-таки робитимемо? — не цілком чемно перебив просторікування Лідера Артем. — Мені завтра приходити?
— Приходь. Тільки на старе місце. Причому, дворами петляй. Горищами пройдися, нехай поблукають. Ми теж так підемо, щоб усі можливості до стеження обрубати. Як до місця надійдеш, подаси умовний знак. Не відчепляться — картуза в руках верти. А обрубаються — на голову надягни та повз галяву пройди. Якщо все нормально, виліземо.
— А якщо ні?
— Катай тоді, куди хочеш. Нерви цим героям полоскочи. Увагу відволікай. Але мусить бути «так». Зрозумів?
— Постараюся.
Гості пішли. Було чути, як Артем голосно лається, походжаючи з кутка в куток. Чомусь я була впевнена, що сусід чудово знає, що я підслуховувала розмову, та відверто дражниться зі мною, демонструючи крайній ступінь власної знервованості.
Я полишила барикаду й сіла за комп'ютер. Необхідно було зафіксувати для нащадків безліч фактів. І те, що Артема засобами шантажу змусили брати участь у цій справі. Хлопець справді не хотів би в таке вплутуватися, але ж не мав куди подітись. І те, що зізнався сусід у всьому добровільно… І те, що прилад, винайдений Шуриком, виявляється, зберігався в рудій валізі… Потрібно було записати все це та податися до інтернет-кафе — доповнити свого викривального листа.
«Стривай! Валіза! Як я досі не здогадалася?!»
Розділ десятий,котрий примудряється переконати всіх, що краще б його й не було зовсім
Я викликала ліфт і помчала донизу пішки. Стояти на місці було вже над силу.
Усе складалося просто чудово. Мені потрібен був Шурик, Вадикові — руда валіза. Намічався взаємовигідний бартер.
Коли сусід почує про наявність у мене дорогоцінного приладу, він, певна річ, без особливих труднощів домовиться про мою особисту зустріч із Робіним. Тим більше, що Артем тепер просто зобов'язаний мені всіляко потурати. Адже стеження з нього Вікторія справді зняла. Можливо, для самого тільки Шурика така угода виглядала трохи принизливою.
Я посміхнулася, уявляючи, як другий колишній чоловік, цілий, неушкоджений і вільний, почне за своєю звичкою жартома бурчати: «Ну от, завжди підозрював, що ти до мене ставишся, як до речі. Дорівняла мою значимість до важливості якогось приладу!» Або щось іще кумедніше, наприклад, скаже ось так: «Ех ти, Кет! Це ж не просто прилад, це просто супер-пупер що за штука! Я його знаєш, як довго винаходив? А ти недооцінила, на звичайну людину зміняла. Людей он скільки, а прилад такий один. Могла ще десятьох мужиків на додачу попросити!»
Добре, що вчора в мене навіть забракло сили відігнати свій «Форд» у гараж. Я мимохідь обдарувала вітанням чуйну совість нашої епохи — бабусь-сусідок, що сиділи біля під’їзду, та пританцьовуючи на радощах, підійшла до свого авто.
Багажник було зламано, валізи там не було.
Я безпорадно озирнулася.
— Забрав він валізу, — послужливо заторохтіли сусідки, розштовхуючи одна одну словами, наче ліктями. — Чого ж ти така бліденька стала? Не їла, мабуть, нічого. Хвилин десять як забрав. Ти не хвилюйся, дитинко. Там учора ще цієї валізи й не було. Ох, і як же ж ти в такій спідничині коротенькій ходиш…
Я подумки вилаялась і заприсяглася, що коли стану бабусею, то, якщо й обсаджуватиму лави біля під'їздів, не лінуватимусь розгонити всіх довколишніх злодіїв, котрі на моїх очах по чужих авто нишпорять. «Форд» слухняно рвонув з місця так хвацько, як ніколи досі.
«Наздожену! — чомусь подумалося мені. — Далеко вони відійти не встигли!»
«Стривай! — нарешті переварив усе, що сталося, Здоровий Глузд. — А чому ти вирішила, що це Васько з Сергієм? Звідки їм було знати про валізу в твоєму багажнику? Що ж вони, по-твоєму, про всяк випадок усі підряд авто зламують? Повернися, розпитай свідків по-людськи!»
«Форд» здав назад, порівнявся з дебелою двірничкою, що з'явилася в нашому будинку зовсім недавно, але вже встигла довести до нервового розладу всіх сусідів. Її любов до ранкового сну та дурна звичка здіймати куряву серед білого дня конкурували з моєю короткою спідницею за ступенем несхвалення місцевими бабусями.
— Скажіть, ви бачили, хто забрав із мого авто валізу? — запитала я, опускаючи скло.
— Аякже! — двірничка акуратно поклала мітлу на асфальт і її відразу ж присипало купою дрібного сміття, що витало навкруг. — Усе бачила.
Двірничка відповідала, ніби старанна учениця. Кивала великою кучерявою головою в такт кожному слову і навіть руки об фартух витерла, вважаючи, мабуть, що розмова на «ви» зобов'язує до охайного вигляду.
— Будь ласка, розкажіть, — благала я, вже жалкуючи, що полінувалася проїхати ще метрів зо два та попитати знайомих сусідок. — Скільки їх було, як вони виглядали?
— Один, — заговорила двірничка, — саменький він був. Високий, ставний. З чорними волоссям… Гарний мужчина…
«Хтось! — я зрозуміла, що шансів на повернення валізи вже нема. — Знову він! І здогадався ж, гад… Втім, нічого дивного. Вони з Робіним скрізь шукали, а моє авто залишалась мало не останнім місцем, куди ще не дісталися… А