Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Ой, не ті-сі-пі моє ай-пі! — пирхнув сусід.

На якийсь час мої мізки відмовилися від будь-якої іншої діяльності, намагаючись осмислити почуте. Цікаво, звідкіля в студента-медика знання комп'ютерного сленгу? Ну, звичайно! Усе сходиться. Так любив говорити мій колишній чоловік… Другий, природно. Можливо, Артем навіть знає, де його шукати… Запитати? Ризикувати тут було не варто. Прямі розпитування могли насторожити підлітка та виявити мою справжню мету. Хай краще думає, що я не переслідую жодних особистих інтересів. Просто намагаюся допомогти Артемові, бо перейнялася його каяттям.

— Банкові до того грабежу байдужісінько, типу! А працівники… Я тобі скажу, вони там такі бабки зашибають! Ніякий штраф їм, типу, не страшний! Не робота — лафа, — тут Артем, видно, згадав, де працює моя мама, й почервонів. — Ну, не всі працівники, звичайно… Багатьом, типу, й за роботу платять. А мені просто гроші були конче потрібні. Від мене дівчинка пішла. До багатенького татусевого синка. Я її, суку, знаєш як любив?

— Хотів назад перекупити? — куснула я.

— Дурний був. Думав, типу, треба повернути. Потім уже зрозумів — не потрібна мені така. А тоді… Загалом, якби я твою матінку, типу, серед банківських не побачив, я б касу в них тоді вигріб. А так побачив, налякався і втік.

— А пістолета де взяв?

— Іграшковий. У банку ж, типу, самі бабки та баби. Хто там іграшку від справжнього відрізнить? Запитуєш, чого злякався… Чесно кажу: злякався, що закладе мене твоя матінка, ось і втік. Тільки потім зрозумів — я ж, типу, в масці був! Мене не те що твоя, мене б рідна мати не впізнала! Пригальмував, типу.

— Круто пригальмував, — я мимоволі теж перейшла на жаргон. І де, цікаво, я цього набралася?

— Далі — крутіше, — Артем, видно, радів з можливості мене вразити, — ніхто ж мене не розсекречував! Я сам, власними, типу, ногами прийшов і покаявся, так, мовляв, і так, вляпався, потрібне мені тепер прикриття.

Я справді трішки отетеріла від усієї цієї історії.

— Тобто ти сам дав привід себе на гачку тримати? Ну даєш! Я такого й подумати не могла. Тепер так і не належатимеш собі, — мені стало якось зовсім тужливо. Що ж це повинне було статися з Робіним, щоб він так змінився? Машини краде — гаразд. Колишніх чоловіків викрадає — теж пробачити можна, вони, зрештою, самі винні. Але дітей малих змушувати на себе працювати?! — Знаєш, Тим, — я заспокійливо поклала руку сусідові на плече, — ти не переймайся. Якось та буде. Стеження ми знімемо. І з кабали цієї тебе вивільнимо. Тільки потрібно до пуття це все довести. Второпав? Ти, до речі, вибач, що я на тебе вовком дивилася. Я не знала. Гадала, ти добровільно…

— А може, й добровільно, — несподівано заявив Тимко. — Я зараз уже сам не знаю, на чиєму я боці, — Тимка, мабуть, років триста ніхто не жалів і він трохи розкис, користуючись можливістю поплакати в чиюсь жилетку. — Начебто, й так правильно, і так правильно… І ті гарною справою займаються, і ці… Правда в кожного своя. А я кидаюся між ними, як карась на сковорідці. Дах може з’їхати від такої кількості правд.

Я раптом помітила, що, коли Артем не викаблучується, він забуває про своє обов'язкове «типу».

«А в тебе самої? — знову нагадав про себе мій внутрішній світ, — у тебе самої скільки правд? Борешся зі злочинцями? Рятуєш Шурика, який з твоєї провини втрапив у халепу? Тоді навіщо Робіна виправдати намагаєшся?»

«Тому що він хороший… Я ж бо знаю. Просто заплутався, напевне. І Артем, до речі, теж хороший. Просто дурненький іще. А хорошим людям потрібно допомагати виплутуватися з халепи».

«Хочеш, щоб і вівці були цілі, й вовки ситі? Так же не буває. З такою кількістю правд, ти як лебідь рак і щука в одній особі. Так нічого й не зможеш до пуття зробити».

— А ти свою правду знайди. Знайди і нікого не слухай, — одночасно собі й сусідові підказала я.

— Легко сказати, — Артем скривився, нервово повів плечем, скидаючи мою руку. — Спробуй відрізни, яка дійсно твоя, а яку підчепив десь, — він до слова відтворив мою гадану відповідь на власні слова. — Знати б де шукати, давно б уже на всіх вас начхав з високої дзвіниці.

Отакої! Знов я перетворилася для сусіда на одного з ворогів. Цікаво, як можна до людей так ставитися і при цьому нахабно чекати від них допомоги? Я мимоволі посміхнулась, усвідомлюючи, що Жорик, а отже, і я — для Тимка щось на кшталт дорослих родичів: істоти безглузді, які в житті нічого «не бичать», але захищати й допомагати, коли що, зобов’язані. Було смішно й сумно водночас від такого підліткового підходу до життя, що виявився у дорослого, в принципі, хлопця. У часи моєї юності хлопчики його віку почувалися значно самостійнішими. Втім, раніше, справді, й цукор був солодший.

Артем наостанок ще буркнув безглузде: «А тому — типу, співчуваю». А я ще кілька секунд розмірковувала над тим, чи можна розцінювати цю фразу як натяк на вибачення.

Конструкція, що зносилася посеред кімнати, вабила й водночас відштовхувала. По-доброму, мені належало розставити меблі по місцях і знову сісти за комп'ютер. Цікавість виявилася сильнішою. Я причаїлась під стелею в найнезручнішій позі, яку тільки можна уявити, й напружено вслухалася в голоси згори.

— Нє-а, сусідка так голову задурила, що й подзвонити, типу, забув. Химерна баба. Я, каже, не вдягнена. Прикиньте? Потім просить меблі кудись пересунути. У неї чоловік у відрядження покотив, так їй, типу, нудно, — я ледве стрималася від спроби нецензурно вилаятись. — Одним словом, вирішив утікати від гріха подалі.

— Дурням таланить, — недбало кинув чийсь рипучий