Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Чомусь раніше не помічала, що в нашому домі така слабка звукоізоляція, — невдоволено пробурчала я. Те, що чути було не досить добре, щоб розібрати зміст діалогу, нервувало нітрохи не менше, ніж сам факт цього галасу.

Я опанувала себе і спробувала зосередитись, аби визначити, що саме слід зараз робити. Перш ніж узятися до справ, належало прокинутись остаточно. Я рушила до ванної, але про всяк випадок прихопила з собою стільниковий телефон.

Учорашнє рішення дозволити справі про викрадення Шурика посуватися без мого втручання, нині здавалось мені плодом отупілої від недосипання свідомості. Я ніколи не пробачила б собі такої відвертої безвідповідальності. Тим більше, що у разі успіху лаври переможниці ще довго підносили б мене на рангів зо два вище за Георгія Собаневського.

Спочатку я мусила докладно описати все, що отримала від учорашньої вечірки, зробити висновки, збігати до найближчого інтернет-кафе та приєднати їх до вже відомого викривального листа. Ще потрібно було зателефонувати Настусі й перенести термін її дзвінків до Георгія та Вікторії. Далі я збиралася перетворитись на верткого черв'яка, який у муках очікує свою заповітну рибу. За моїми уявленнями, Хтось просто зобов'язаний був знову з'явитись і вивести мене на слід Робіна.

Я гордо звела підборіддя й сіла за комп'ютер. Ніколи раніше мені не спадало на думку, що те, чого дуже боїшся, може виявитись таким приємним. Я почувалася справжнім героєм.

«Робін Вадим і Ожигов Павло — друзі юності, — старанно вистукувала я на клавіатурі свого старенького компа. — Підозрюю, що обоє вони мали якесь відношення до угруповання «Діти Дєточкіна», яке існувало в нашому місті ще за радянських часів».

План цього листа я вже кілька разів прокрутила подумки, всі карколомні відкриття було вже зроблено, тому винаходити зараз нічого не довелося. Пальцям складно було встигати за думками.

«Через те, що прізвище поп-зірки значилося в списку власників авто, які підлягали викраденню (у тому самому, котрий ми з Вікторією знайшли в її морозильнику), припускаю, що на вчорашню вечірку Робін прибув з метою викрасти авто поп-зірки. Але поп-зірка не з'явилася. Отже, команда рожево-жовтогарячих придалася для іншого. Робін уже усвідомив, що Ожигов постраждав безневинно, і вирішив повернути авто другові своєї юності. А бі долашний Ключка, на якого Вадим розлютився через Кішку, потрапив під гарячу робіновську руку, тому залишився без машини. Вважаю, що Робіну має бути соромно. Хто дав йому право судити? Якщо він і справді хоче боротися за справедливість, то не варто це робити настільки суб'єктивно та однобоко. А може, він банальний злодій, що прагне наживи, та й годі? Не вірю».

Я швидко пробігла очима написані рядки. Схоже, жодна розсудлива людина не здатна розібратися в такій маячні. Виходило ще менш інформативно за документи, сховані Шуриком у фішбургерах. Шурка, коли ховав туди свої папери, теж, мабуть, думав, що ми враз усе зрозуміємо.

Я тяжко зітхнула та взялася докладно розписувати, як виглядали рожево-жовтогарячі хлопці з їхнім фургоном, у якому, на мою думку, вони й перевозили автомобілі. Виявилося, що сказати бодай щось зрозуміле саме про це я не в змозі. У свідомості є така дурна властивість — фіксувати лише найяскравіші деталі картини. На жаль, крім зросту й кольору одягу підозрювані у викраденні нічим не запам'яталися мені. «Цікаво, кричущий фірмовий колір підібрано зумисне? — не без заздрощів подумала я. — Ет, мені б таку кмітливість, я б миттю розкрутила хитрого Робіна!»

У двері уривчасто подзвонили, й це відірвало мене від писанння, що виявилася таким обтяжливим. Я навшпиньки підкралася до дверей і припала до вічка. «Тихо, спокійно, — монотонно бубонів мій внутрішній голос, — усе гаразд. Не треба нервуватися. Тебе немає вдома». Звісно, саме цієї миті пролунав ще один дзвінок. Чомусь він видався мені надто різким і справив на мою без того розхитану нервову систему гнітюче враження. Я здригнулась і примудрилася зачепити свою диво-сигналізацію. Тазики, каструлі та праска з несамовитим грюкотом кинулися в обійми одне до одного. Про те, щоб залишатися нечутною для непроханого гостя, тепер не могло бути й мови.

— Хто там? — грізно запитала я, перекрикуючи залишкові схлипи диво-сигналізації. Уже не знаю, звідкіля взялась у мене ця дурнувата звичка запитувати про те, що й сама чудово знала. Ще три хвилини тому скельце мого вічка з насолодою псувало пропорції сусіда згори. Слід зауважити, що факт його причетності до подій якось несподівано вилетів у мене з голови. «Обов'язково потрібно згадати Тимка в моїй писанині», — повчально промовила я сама до себе.

— Катерино, це ж я, типу, Артем!

«Схоже, для контактів зі мною Хтось вирішив скористатися послугами Тимка… Ех, сусід називається! Знав би Георгій! Хоча, можливо, я даремно наговорюю на хлопчика? У будь-якому разі, це можна негайно з’ясувати», — я ще вагалася, але вже розуміла, що зрештою все-таки відчиню двері.

— Що там у тебе відбувається? — Артем посміхався та віддано зазирав мені у вічко. — Мені подзвонити, типу, потрібно. Впустиш?

Здається, сусід був сам.

— Ти сам? — більше для того, щоб виграти час, запитала я.

— Атож. А що?

— Нічого. Просто я не вдягнена, — навіщось нерозумно пожартувала я, відчиняючи все-таки двері.

У коридор відразу протиснулася страшенно цікава пичка жвавого сусіда. Він оглянув моє цілком закінчене обмундирування і зрозумів, що купився на плаский жарт, що змусило бідолаху густо почервоніти.

Я не втрималась від сміху.

— Ти що, в облозі? — чомусь Артем заговорив пошепки. Він діловито оглянув залишки моєї унікальної сигналізації та осудливо похитав рудою головою.

— На тебе чекала, —