Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Я поблукала очима серед розкиданих по коридору запчастин хитромудрої конструкції і щиро засмутилася, бо виявила, що в улюбленого мого чайника відпав носик.

— Шкода чайника, — ні з якого дива я поскаржилася сусідові.

— Зате видужає, — вирішив Тимко мене пібадьорити. — Раніше у нього, типу, з носа текло. А тепер ось, типу, нежить і минувся.

— У кого? — не второпала я.

— У чайника! — незворушно правив своєї сусід. — Нема носа — нема й нежиті…

Загадкові жарти сусіда, які він, на додачу, ще й повторював по кілька разів, нічого, крім подиву, в мене зазвичай не викликали.

— Загалом, ти правий, — залишалось тільки плечима знизати. — Небіжчики не хворіють.

Я дбайливо підняла загиблий улюблений чайник, а далі заходилася збирати інший посуд.

Артем і собі здивовано повів кісточками пліч, по яких теж сипалися веснянки, рябіючи в розтягнутому комірі давно вилинялої на сонці футболки. Усім своїм виглядом він висловлював зневагу до моїх дурнуватих жартів. Пройшов на кухню і відкрив кран. Потужне рикання труб на кілька секунд зробило подальший діалог неможливим.

— Ти ось тут, типу, жарти всілякі влаштовуєш, а до мене хвоста приставили! — пошепки повідомив Тимко і вперся запитливим поглядом мені в обличчя.

Видно, я мусила щось відповісти.

— Хто? — я вдала з себе людину, до якої щодня сусіди приходять з такими проблемами.

— Як це хто?! — здивувався Артем. — А то ти й не знаєш? Робін, звісно. Не довіряє, типу…

Так… Виходить, Артем абсолютно в курсі щодо ходу мого розслідування й навіть не соромиться демонструвати власну компетентність. Що ж це робиться…

— Як він виглядає? — я почала підозрювати, що це гадюченя має на увазі.

— Та нічого начебто, — якось підозріло насупився сусід, — Робін як Робін. А що? Йому, типу, пику, чи що, збирався хтось натовкти?

— Та не Робін! Хвіст цей твій як виглядає?!

— Не кричи! — засичав Артем. — Чути ж усе, — сусід сильніше відкрутив кран, певне, щоб заглушити звук власного голосу, і заходився докладно описувати мені свого переслідувача. Без сумніву, сусід говорив про приставленого Вікторією спостерігача. — Я його, гада, — Артем очевидячки страшенно переживав, — учора вдень тільки й помітив. Куди я, туди він… Ну, типу, думаю, все. Або Робін, або менти… Потім зрозумів: менти маскувалися б. А цей, не соромлячись, відкрито стежить. Виходить, людина Робіна. Тому ховатися не треба. Навпаки. Йому ж настрахати мене потрібно. Показати, що не довіряє. Це в нього манера така, колектив у кулаці тримати… Він нас відразу про цю свою звичку попереджав. «Кожен ваш крок, — каже, — можу, коли що, знати». А тут ще Васько на мене стуконув, що я кепсько працюю… Я загалом усі ж стрілки вчора продинамив, нікого не здав. Поводився так, щоб у Робіна тільки схвалення викликати. Сам йому через хлопців про хвоста інфо передав.

— Через хлопців? — от про хлопців я саме нічого й не знала. — Ти ж, начебто, стрілки продинамив? Як же ти хлопців знайшов?

— Самі прийшли. Тобі ж чути все, — відмахнувся сусід, цілковито занурений у власні думки. — Отож, я ходив цілий день по тусовках. Типу, стилягу зображав. А цей широкопикий не відставав. Взагалі він тепер від мене не відстане. Я тепер по руках і ногах зв'язаний… Я того, дядькові Жорику СМС-повідомлення з інтернет-клубу кинув. Тільки ось боюся, раптом воно не дійшло. От вирішив сам зайти. Навряд чи цей гад вважатиме такі відвідини підозрілими, як гадаєш?

«Ото нагнали хлопчині страху», — подумки всміхнулась я, чудово пам'ятаючи, що охоронця ми з Вікторією вчора ввечері відпустили.

— Ти це, — сусід затнувся, — розкажи дядькові Жорику в подробицях про все. Тим більше, в нього ж і зв'язки, і все таке… Я сам, звичайно, можу голосом йому передати, але він просив на трубу — тільки в екстрених випадках. От, вирішив через тебе…

«Ах, ось у чому справа! Гадюченя налякалося! Хоче шукати поради й захисту в старших… Проти мене воювати вже несила інакше як під Жориковим захистом? А без Георгія йому з Робіним, певна річ, не впоратися. Он яким монстром себе Вадька зарекомендував: власні пацани так легко його здати готові, — період усвідомлень та здивувань доволі швидко минув, тепер належало якось діяти. — Вчасно ж, сусідоньку, ти вирішив вийти з гри… На жаль, поки що не вдасться. Георгій, може, й зміг би тобі якось допомогти, але мені це зараз невигідно. Мені потрібно, щоб ти мене на Вадика вивів. А для цього тобі доведеться ще трохи з хлопцями своїми попрацювати».

— Слухай сюди, — я уважно глянула в очі співрозмовникові, — ти мені віриш?

Артем, видно, не очікував такого запитання. Він якось дивно поморщився, потім хитрувато примружився і серйозно відповів:

— Я дядькові Жорику вірю.

— Це те саме, — я вкотре видала бажане за дійсне. — Отож. Я тобі обіцяю, хвоста ми заберемо, — ну хоч про це не збрехала.

— Тобто?

— Тобто все буде гаразд. Головне, вдавай, що нічого не помітив, і поводься природно. Йди до своїх хлопців. Не можна, щоб Робін запідозрив, що ти налаштований проти нього…

— Та що я, дурень, типу, чи що?! — обурився сусід.

— Оце вже не знаю, — зізналась я, радіючи з можливості хоча б десь казати правду.

— Добре, пішов я, бо зачекалися вже. Ти обов'язково дядькові Жорику передай…