Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— І без вас знаю, — огризнувся Ключка, — але який сенс тим бандитам красти моє старе авто? За нього ж дадуть сущі копійки…
— Виходить, викрадено не задля наживи. Ви чимось не догодили членам організації, пане Ключко, — повільно промовила я. Видно, шок зробив мене над міру говіркою. — Пригадайте, кому заподіяли шкоду останнім часом?
— У мене є тільки один ворог, але він колишній мент і нічого б не крав.
— Крім того, Георгія зараз нема в місті, — продовжила я Ключчину думку. — Виходить, у вас не один ворог.
— Тільки цього нам бракувало, — зітхнула Кішка, обома руками спираючись на Ключчине плече. Усім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що збирається ділити з Миколою всі неприємності. Мені, як і раніше, дуже подобалась ця пара, тому втручання в їхнє благополуччя Дітей Дєточкіна навівало надто похмурі думки.
«Ет, Робін, якщо це робиш ти, — а я майже впевнена в цьому, — то уявити собі не можеш, який ти не правий!» — повчально промовила я у простір і знову заходилася чекати на появу першого колишнього чоловіка в надії все-таки з'ясувати, що відбувається. Згадались останні слова Вадима. І те, що я не повинна думати про нього погано, і те, що коли-небудь ми ще побачимося… «Він не прийде», — підказала я сама собі, досі не вірячи такому поворотові сюжету.
У повній відповідності до усталених правил поведінки моєї Долі щоразу, коли я починала дуже сильно чекати чогось, відбувалося що завгодно, в тому числі й те, що досі вважалося неможливим, — тільки не очікуване. Так самісінько сталось і цього разу. Замість Робіна до бенкетної зали, й без того сповненої безладної метушні, влетів зовсім шалений пан Ожигов.
— Добродії, відразу хочу попередити вас, що я абсолютно ні в чому не винен. Хтось просто намагається підставити мене, — кинувся до Господаря Павло Олександрович.
— Про що ви, Пал-Саничу? — похмурий Господар глибше звів брови до перенісся.
— Моє авто! Моя ексклюзивна, подарункова «Тойота», вартість якої складає цілий капітал, спокійнісінько стоїть просто посеред вашої стоянки! — коли Ожигов нарешті спромігся оформити це відкриття в слова, він, здавалося, й сам краще усвідомив його, через що раптом закашлявся та зайшовся дрібним хихотінням. — Присягаюся, я тут зовсім ні в чому не винен…
— То про що ж ви, врешті-решт торочите!? — гримнув Господар.
— Заждіть, — інтелігентний молодик із Арамісовою борідкою протиснувся крізь юрбу цікавих. — Павло Олександрович, видно, хоче висловити свій подив. Справді дивно, чому авто Миколи зацікавило злочинців більше…
— Дивно не це, — Ожигов ніяк не міг припинити дурнуватий смішок. — Моє авто було викрадено Дітьми Дєточкіна три дні тому. Вся міліція міста шукає його, всіх приватних детективів поставлено на вуха. А воно спокійнісінько красується на стоянці так, наче й не зникало зовсім. Тільки номерів нема й колір інший…
Увесь люд миттєво ринув до виходу. Розштовхуючи одне одного ліктями, топчучи шлейфи вечірніх туалетів, хмільна юрба утворила пробку в дверях. Кожен прагнув на власні очі побачити Ожиговське диво, і при цьому ніби ненароком глянути, чи не з'явився поруч із його авто який-небудь подарунок від щедрих Дітей Дєточкина. Мало там що, раз Ожигову вручили приз, може, й інших вирішили порадувати?
— Ви впевнені, що це ваше авто? — інтелігентний молодик не відставав від Павла Олександровича.
— Безумовно! Іншого такого в нашому місті просто нема! І потім, навіть сліди від рогів над місцем водія збереглися. А це вже доказ.
— Слухайте-но, таж він, здається, не в собі. Може, перепив? — досі мовчазний Ключка, в мускулясте плече якого Кішка щойно тихцем посміювалась, і собі не стримав усмішку. — Які роги, про що ви?
— Про корову, яка застромила колись голову у відчинене вікно мого авто. Дурна тварина не могла вилізти назад і дико ревла, мотаючи при цьому головою. Ми з пастухом не знали, що робити.
— Бідолашна, — томно зітхнула Кішка.
— Довелося відрубати голову, — істерично зареготав Ожигов. — Жартую, жартую. Врешті-решт пастух таки знайшов спосіб вирятувати корову з мого авто. Але сліди від рогів над місцем водія так і залишилися. Друзі ще довго жартували, мовляв, корова знала, що робила. І що ви думаєте? Моя дружина смертельно образилась і заявила: «Або я, або це авто!» За місяць ми розлучилися. Так корова зіпсувала мені сімейне життя. Хвала мудрій тварині!
— Та ви сповідуєте індуїзм, шановний!
Присутні вже за животи бралися від сміху.
— Господи, дешеві машини викрадають, дорогі повертають… Так не буває! Схоже, всі ми тут випили зайвого! Колективна біла гарячка!
— Хто сказав «дешеві машини»?! Кому дешеві, а мені — найдорожча й улюблена!
Ключка з Ожиговим, як справжні винуватці торжества, реготали найголосніше. Я завжди побоювалась людей у такому істеричному стані, тому непомітно вислизнула з зали.
«Схоже, почуття гумору Робіна загострилося до стану небезпечної холодної зброї, — подумалось мені. — Не можна так знущатися з людей. Цікаво, коли він устиг прокрутити цю справу?»
«Фільм! — та частина мене, яка перебувала в розпорядженні Здорового Глузду, включилася в роботу. — Ти ще дивувалася, чому техперсонал працює замість охорони та не випускає нікого з зали. Виходить, рожево-жовтогарячі у змові з Робіним». Миттєво згадався рожево-жовтогарячий фургон. У ньому цілком могло розміститися авто. Значить…
Я знову кинулась до людей.
«Стривай! Що ти робиш! Не можна викривати Вадика, поки не з'ясуєш усе до кінця! А що, коли все це тільки твої вигадки?»
Слизька плитка, якою було викладено ґанок ресторану, мало
