Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Спати. Просто спи, та й годі! Шурка ж сказав, що повернеться. Виходить, хвилюватися не варто.

Нарешті, ми розірвали зв'язок.

«Що ж шукав Хтось? Що йому потрібно? Для чого влаштовувався обшук?»

«Та що завгодно! Докази, того, що Діти Дєточкіна винні у скоєнні злочинів, наприклад. Шукав того, що може його виказати в подальшому. Дякувати ще, гаража не спалив, щоб відразу все разом і знищити».

«Необхідно терміново поговорити з Робіним. Ну коли він звільниться нарешті?!»

На протилежному від сцени боці зі стелі звисав величезний проекційний екран. На ньому, як повідомив мені раніше Вадим, незабаром збиралися показувати презентаційний фільм про діяльність фірми. Двоє хлопчаків літ по двадцять, один дрібний, але статечний та неквапний у рухах, інший довгий, незграбний, але по-сільському моторний, одягнені в куртки безглуздого рожево-жовтогарячого кольору, дуже емоційно налаштовували техніку для показу. Вони тицяли пальцями в рожево-жовтогарячий монітор, дзвонили кудись із рожево-жовтогарячих стільникових телефонів, тупотіли один на одного рожево-жовтогарячими кросівками та грозилися кулаками своєму проекційному екранові. Давно відомо, що жодна вечірка в нашому місті не обходиться без технічних затримок. Незважаючи на трагізм мого становища, спостерігати за цими діячами було дуже весело. Зрештою, до центрального входу в ресторан під'їхав рожево-жовтогарячий фургон, і хлопці взялися вивантажувати з нього коробки зі змінною технікою. Я не витримала такого надміру фірмових кольорів і засміялася вголос.

— Не нервуй людей, їм і без тебе тоскно, — шепнув мені на вухо Робін, який підкрався безгучно.

— Вадичку! — я намертво вчепилася в його долоню, побоюючись, аби знову не втік. — Ти не уявляєш, як здорово, що ти звільнився! Мені потрібно негайно перемовитися з тобою.

— Котю, — Вадик дуже лагідно визволив руку, — не ображайся, але мій обов'язок — поспілкуватися з хлопцями. Це я порекомендував проекційний екран для такого заходу. Як ти розумієш, мене надзвичайно цікавлять проблеми, які їх турбують. Зараз підійду.

Вадим пішов радитися зі своїми рожево-жовтогарячими персонажами.

— Ну що? — господар вечірки мало не розчавив мене енергією занепокоєння, що випромінювалася з кожної клітини його габаритного тіла.

— Начебто їм якісь запчастини привезли. Напевне, все буде гаразд, — спробувала я залагодити провину Вадика.

— Усе гаразд? — гримнув Господар. — Такому безладові вже ніколи не дати ради! Екран що, його полагодять, я сподіваюся. А ось наш високоповажаний співак щойно повідомив мені, що з туру не повернувся і виступити в нас не зможе. Чому не сповістив про це хоча б учора?!

— Не знаю, — чесно відповіла я, — я б на його місці повідомила.

— Так ото ж! Доведеться тутешніми музикантами вдовольнитися.

— А хто мав приїхати? — я вже передчувала недобре.

У відповідь, звісно, пролунало прізвище підопічного мого Георгія. М-да… Нічогенькі збіги. Довго б я пояснювала Жорикові, що роблю з нелюбим йому першим чоловіком на закритій вечірці в ресторані.

Саме тієї миті серед традиційних світських силуетів промайнула підозріло знайома парочка. Ба!

Так це ж Ключка з Кішкою. Вони-бо якими шляхами сюди потрапили? «От уже справді, вся авангардна частина міста на одній вечірці», — посміхнулась я, гарячково продумуючи, як поясню Кішці свою присутність поряд із її жертвою.

— Цілковито до твоїх послуг, — галантно вклонився мені Вадим, який уже встиг залагодити з рожево-жовтогарячими хлопцями всі нюанси. — Ти хотіла поговорити.

— Дуже хотіла, — підтвердила я, озираючись. — До речі, ліворуч від мене, біля сцени, випромінює потоки чарівності твоя знайома. Тільки не озирайся. Помітять — доведеться вітатися, пояснювати…

Вадим зрозумів. Потягся до таці офіціанта, що саме пробігав повз нас, широко розвернувся, взяв двома пальцями келих із шампанським і спробував піднести його мені. Збоку здавалося, начебто цей джентльмен страшенно боїться розлити напій, тому рухається так повільно та пильно дивиться на келих. Насправді Робін давав собі час і можливість оглянути зал. Крізь тонке прозоре скло незаповненої частини келиха він виразно бачив усе, що відбувалося біля сцени.

— Браво! — я була щиро захоплена, — тобі слід було стати актором. Щоправда, ти, як завжди, трохи переборщив із обережністю…

— Обережність, Котько, зайвою ніколи не буває. Повір мені.

«Ось вона, слушна нагода!» — я миттєво зосередилась. Нерви стислися в пружину й чекали на розв'язку.

— Вірю. Більше того, сама роблю так само, — голос мій чомусь зовсім захрип. — Моєї обережності досить навіть для того, щоб говорити з тобою відверто.

Вадик нічого не відповів, але погляд його на мить зробився безмежно серйозним. «Він здогадався!» — швидше відчула, ніж подумала я.

— Краще скажи мені, — Робін уже посміхався і багатозначно підморгував, — самовпевнений тип, що не знімає своєї руки зі стегна Валерії, — той самий Ключка?

— Ну так, — розгублено відповіла я.

«Він здогадався й поквапився перевести розмову на інше. Він застерігає мене від початку бойових дій. Ех, Вадько, Вадько…»

— Негоже, — Вадим осудливо похитав головою. — Цей Микола вочевидь користується нашою Лерочкою з метою самореклами. Мовляв, дивіться, яку панянку маю.

— Повір мені, вона не проти.

— Але ж і до всіх інших авантюр він її спонукав, чи не так? Адже це була його ідея — розкручувати закоханих іноземців на гроші?

— Не знаю, — відрізала я, — Вадику, я не про це зараз хочу говорити. Вислухай мене, це важливо.

— Можливо, якби не з'явився в житті Лерочки цей Ключка, була б вона чесною дівчиною…