Нездоланний - Лі Чайлд

За дверима бібліотеки вони повернули на тротуарі ліворуч і знайшли там «Сімейну крамницю Мами й Тата», саме там, де вона й повинна була бути, – просто по сусідству. У неї був вузький фасад із навісом та дверима, а ще з маленькою вітриною, заповненою не надто спокусливими на вигляд предметами, включно з еластичними бинтами, грілками та туалетними сидіннями для людей, яким важко рухатися. На думку Ричера, вікна цієї крамниці були справжнім викликом для маркетингу. Важко вигадати, як зробити вітрину такою, щоб змусити людей поспішати всередину з ентузіазмом. Але один цікавий предмет він таки побачив. Це був одноразовий мобільний телефон у пластиковій упаковці, яку закріпили на дошці за допомогою цвяшка. Телефон виглядав старомодним. Пластикова упаковка мала запилюжений вигляд. Ціну вказали як «супернизька».

Вони увійшли всередину та побачили ще шість таких самих телефонів, прикріплених цвяхами до панелі, укритої ще дводоларовими чохлами, дводоларовими зарядними пристроями, і адаптерами до автомобіля, і кабелями для багатьох різних застосувань, переважно білого кольору. Самі телефони коштували майже тринадцять доларів. На кожному з них уже було попередньо встановлено сто хвилин розмов.

Ричер сказав:

– Нам слід купити один такий.

Ченґ відповіла:

– Я думала про щось більш сучасне.

– Наскільки сучасним він має для тебе бути? Усе, що він має робити, – це здійснювати дзвінки.

– Він не має виходу в Інтернет.

– Ти зараз розмовляєш не з тією людиною. Це вже характерна ознака, а не функція, на мою думку. А ще це карма. У нас буде такий самий телефон, як у Мак-Кенна. Він може принести нам удачу.

– Не схоже, щоб він приніс її йому, – відповіла Ченґ.

Але вона все одно відчепила телефон від панелі та понесла його до прилавка, де поруч із касовим апаратом стояла старенька жінка. У неї було сталево-сиве волосся, зав’язане гулькою, а одягненою вона була за формою національного одягу минулого сторіччя. Позаду, в закутку крамниці, якийсь старенький чоловік працював над рецептами. Того самого віку, що й вона, і навіть того самого стилю. Біле пальто зверху костюма із краваткою. Те саме волосся, за винятком хіба що гульки. Самі Мама і Тато, мабуть. Більше ніякого персоналу. Низькі витрати.

Ричер запитав жінку:

– У цих телефонах є голосова пошта?

Вона повторила запитання, набагато голосніше, звертаючись при цьому не до нього, зрозумів він, а до того чоловіка позаду, і він закричав у відповідь:

– Ні.

Жінка повторила:

– Ні.

Ричер сказав:

– Наш друг купив тут такий телефон. Пітер Мак-Кенн. Ви його знаєте?

Вона голосніше перепитала:

– Ми знаємо Пітера Мак-Кенна?

Чоловік ззаду закричав:

– Ні.

– Ні, – сказала жінка.

– Ви знаєте його сина Майкла?

– Ми знаємо його сина Майкла?

– Ні.

– Ні.

– Гаразд, – сказав Ричер. Він витягнув із кишені десятку та п’ятірку і заплатив за телефон.

Решту він отримав монетами, які були професійно перераховані та вправно йому видані. За магазином вони зупинилися на тротуарі та почали розгортати упаковку. Це було нелегко. Врешті-решт, Ричер облишив усі церемонії та розірвав її навпіл. Він поклав зарядний пристрій собі до кишені та передав сам телефон Ченґ. Вона оглянула його, вивчила та увімкнула. На екрані висвітилося привітання, невеликим та трохи розмитим шрифтом, чорно-білими кольорами. Екран показував власний номер телефону. Регіональний код 501, плюс іще сім цифр. З’явився індикатор батареї, який показував лише половину зарядки. Телефон заряджали на заводі виробника, проте не до кінця. Сам ярличок батареї виглядав як маленька миготлива батарейка, яка лежала на боці, заповнена з одного боку та порожня з іншого. Ричер сказав:

– Спробуй іще набрати Мак-Кенна. Можливо, цього разу він відповість на дзвінок. Може, він відчує споріднену душу.

Функції гучного зв’язку не було. Не за тринадцять же доларів. Ченґ набрала номер, і вони стали близько одне до одного, щокою до щоки, слухаючи, вона своїм правим вухом, а він – лівим, і вони почули, як дзвонить телефон Мак-Кенна. І він продовжував дзвонити. Безкінечно. Як і раніше. Жодної відповіді і жодної голосової пошти. Наче відданий спанієль, який не розумів наказу. Ченґ завершила дзвінок. Вона запитала:

– Що нам робити тепер? Обшукувати територію, більшу за Мілуокі?

– Я лише драматизував заради більшого ефекту. Мілуокі значно більше за тридцять шість будинків. Це досить гарне місце.

Тоді він зупинився. Вона запитала:

– Що таке?

Він відповів:

– Нічого.

Він ледь не сказав: «Нам слід якось туди з’їздити». Вона сказала:

– Гаразд, нам треба обшукати місцевість, меншу за Мілуокі,