Нездоланний - Лі Чайлд

– Іншими словами, ви хочете сказати, що Хеккет їх загубив.

– Ні, він їх знайшов. І це було дуже просто. Він спостерігав за бібліотекою. Вони прийшли саме вчасно. Вони пробули в бібліотеці близько години, а тоді купили одноразовий телефон у сусідній крамниці.

– То чого ж він чекає?

– Вдалого моменту.

– Їм не можна розмовляти із Мак-Кенном.

– Не хвилюйтесь. Цього не станеться. Це я вам обіцяю.

Вони перетнули головну дорогу та потрапили на іншу вулицю, знову підіймаючись та опускаючись сходами, минаючи будинок за будинком. У більшості з цих будинків було три поверхи, на кожному з яких розташувалися по чотири помешкання. Імена виникали одне за одним. В одному будинку були Хав’єр, Хірото, Джованні, Бейкер, Фридрих, Ішиґуро, Акваме, Енґельман, Крупке, Дасслер, Леонідас і Калаґен. На будь-яку букву з абетки, якщо розставити їх в алфавітному порядку. Перші дванадцять літер. І щонайменше Калаґен був ірландцем. Проте Мак-Кенна серед них не було.

Сам вигляд будинків натякав на колишню помпезність. Там були рештки вітражного скла, а також вікторіанського кахлю. Вхідні двері потріскались від декількох шарів фарби, у більшості з них верхнє скло було матовим, воно давало розмитий та туманний вигляд на вестибюль, крізь нього було видно обриси якихось предметів, які могли б бути велосипедами чи дитячими візками. Ричер ішов далі, минаючи одні двері за одними, один будинок за одним, вулиця вже майже закінчувалася, половина пошуків уже була позаду, а він так і не знайшов Мак-Кенна.

Але це зробила Ченґ. Вона махала до нього з іншого боку вулиці, стоячи на сходинці будинку, який нічим не відрізнявся від решти, і він подав їй сигнал у відповідь, ставлячи німе запитання, а вона опустила свій кулак стриманим рухом, наче гравець у гольф після дальнього, проте успішного удару в лунку. Він перейшов через дорогу та приєднався до неї, а вона вказала йому на кнопку для дзвінка та пробігла своїм акуратним нігтиком по стрічці з білого паперу, на якій охайно було надруковано ім’я Пітер Мак-Кенн.

Помешкання Мак-Кенна було позначено «Квартира № 32», і Ричер припустив, що це була друга квартира на третьому поверсі, можливо, вона була розташована в дальньому куті, якщо рахувати за годинниковою стрілкою від лівого боку фасаду, що було найбільш імовірним розміщенням. Іншими словами, це була квартира на верхньому поверсі цього будинку без ліфта, без жодного виду з вікна. У непримітному будинку на другорядній вуличці. Місцевість працювала не на користь цього типа.

Вхідні двері були міцними на вигляд та надійно замкненими. Ченґ натиснула на дзвінок до квартири Мак-Кенна. Вони не почули зсередини будинку жодного звуку. Мабуть, відстань була завеликою. Не було чутно ніяких тріскучих звуків через спікер домофона. Абсолютно нічого. Лише спекотний, проте тихий ранок без жодної метушні.

Ричер сказав:

– Спробуй іще раз йому подзвонити.

В їхньому одноразовому телефоні була опція повторного набору номера. Непогано за тринадцять доларів. Ченґ натиснула на кнопку, і вони знову почали чекати, притулившись щокою до щоки. Знову й знову йшли гудки. Жодної відповіді. Вона припинила виклик. Тоді запитала:

– Що тепер?

– Для піци ще занадто рано, – відповів Ричер. – Нам доведеться вдавати із себе кур’єрів UPS.

Він натиснув на дев’ять різних кнопок, і коли на перший дзвінок у двері відповіли, він сказав:

– Доставка відправлення, мадам.

Запанувала пауза, а тоді замок на дверях задзижчав, і двері відчинилися. Вони увійшли досередини, через спекотний передпокій, повз велосипеди та дитячі візки, повз стоси меню тайських ресторанів та візитівок слюсарів, після чого спустилися до передпокою внизу, у якому залишилися сліди проживання цілого покоління родин, завдовжки у століття, з поясками під карнизом та шпалерами. Проте шпалери були потьмянілі та потерті від давності, а карнизи жорстко обривалися грубими перегородками, в елегантних дверях до вітальні були врізані дверні ручки із п’ятьма замками, а ще в них були вічка і латунні цифри, прикручені шурупами на різній висоті. Перша квартира була під номером 11, друга за нею – під номером 12, вона була далі по коридору.

Сходи були гарно декорованими, стрімкими та встеленими килимами. Щойно ступали на наступний прогін, увімкалося світло. Вони дісталися верху сходів, важко дихаючи. Тут було спекотно. Номер 32 був першим, до якого вони підійшли. У дальньому куті зліва. Ричер постукав. Відповіді не було. Проте звук, з яким захиталися двері від удару, здався йому дивним. Ричер узявся за ручку. Двері були незамкненими.

Із входу вони потрапили одразу до вітальні, і це була практично вся квартира, темна, досить маленька на перший погляд. Повітря всередині було задушливим, а пахло чимось кислим. Під однією стіною розташувалося незастелене двоспальне ліжко, а під іншою була маленька кухня без вікон, яка за своїм розміром нагадувала швидше кухоньку в будинку на колесах, і такого ж мініатюрного розміру вбиральня. Єдиним джерелом світла в цій квартирі було вікно з еркером, яке виглядало закіптявілим і на якому були наполовину запнуті гардини. Стіни були голими. Колись вони могли навіть бути білого кольору, але з часом посіріли і стали попелястими. Ще там стояв кухонний стіл, заввишки з барну стійку та завширшки не більше металевої бочки