Нездоланний - Лі Чайлд

На вигляд чоловікові було близько сорока років, плюс-мінус, він перебував на порозі важкого періоду свого життя – уже не дурне дитя, проте ще й не зрілий чоловік, сповнений накопичених знань, упевненості та вмінь, увесь огорнутий досвідом. На вигляд він мав зріст десь два метри і важив близько двохсот фунтів. Він був зодягнений у сині джинси, грубі на вигляд та з високою посадкою, абсолютно не модні зараз, підперезані поясом, а ще білу сорочку з відкритим коміром та синю атласну спортивну куртку. Волосся в нього було коротке, світле та охайно причесане. Він був повновидий, із рожевими щоками, мав маленькі сині очі та запитальний вираз обличчя. Він міг би бути підрядником зі встановлення технічного обладнання, що працював у цьому районі, який прийшов сюди особисто, щоб зробити детальний розрахунок складного завдання.

Міг би, якщо не враховувати пістолет у його руках, який був схожий на старенький «Руґер Р-85». Дев’ятиміліметровий. З приєднаним до нього глушником, близько дев’яти дюймів завдовжки. Чоловік тримав пістолет, притиснувши до тіла та спрямовуючи на підлогу. Глушник був на рівні половини його стегна та литки. Довгої та худої.

У задній частині Ричерового мозку почали снувати туди-сюди випадкові думки, які відтворювали хід подій: «Одразу після отримання попередження він вилетів із Лос-Анджелеса, зброю із собою на літак він не зміг би пронести, тож у нього мусить бути якась підтримка в Чикаґо, і то на досить високому рівні, якщо врахувати те, що пістолети із глушником заборонені в штаті Іллінойс».

Передня частина його мозку сказала: «Зроби крок уперед». Він зробив крок уперед. Рука зі зброєю здійнялася вгору, і чоловік сказав:

– Не рухайся.

Ричер зробив іще декілька кроків, опинившись просто біля дверей. Чоловік сказав:

– Я стрілятиму.

«Ти не стрілятимеш, тому що ти не захочеш пристрелити мене у квартирі, не в проході точно, бо я занадто важкий для того, щоби мене потім можна було перетягти кудись, а ще тому, що в реальному житті глушники ніколи не спрацьовують так само добре, як у кінофільмах, із чемним тихим клацанням, а навпаки, вони роблять це із до чорта гучним тріском, який не набагато тихіший від пострілу звичайного пістолета, і його буде чутно по всьому будинку, якщо ти вистрелиш у коридорі. Тож стріляти ти не будеш. Не зараз».

Чоловік сказав:

– Стій, де стоїш.

Задня частина Ричерового мозку підказувала: «Якщо в нього є підтримка в Чикаґо, тобі слід остерігатися підкріплення. Робоча сила значно дешевша, ніж усілякі глушники».

Саме тому він поставив усі свої шанси на те, щоб дістатися до дверей. Щоб отримати правильний кут огляду. Але нічого в цій похмурій темряві позаду типа з пістолетом не було. Ніякого руху, ніякого звуку, ніякої зміни позицій, ніякого дихання. Цей тип прийшов сам.

Ричер зупинився на місці. Тип наказав:

– А тепер повернись усередину.

Ченґ із кімнати запитала:

– Чого вам треба?

«Ти не збираєшся сказати, що хочеш нас пристрелити, нічого особистого, тільки бізнес, тому що це лише спровокує нашу останню відчайдушну спробу захистити себе».

Тип сказав:

– Я хочу поговорити.

– Про що?

– Про те, що відбувається зараз у Материному Спочинку. Думаю, я зможу вам допомогти.

«А ще в тебе в Брукліні є міст на продаж. Я ж не вчора народився». Ричер продовжував стояти там, де й раніше, закриваючи собою прохід, трохи нахилившись під кутом. Та нога, що була попереду, зараз стояла якраз на межі між підлогою в коридорі та підлогою в кімнаті. Незнайомець стояв за ярд попереду нього, на півдорозі до коридорних перил, а Ченґ стояла за два ярди за ним, досі в центрі кімнати. Вона сказала:

– Якщо ви прийшли сюди нам допомогти, для чого вам тоді зброя?

Незнайомець нічого не відповів.

Ричер завалив водіння, проте він успішно пройшов решту підготовки. Включно з рукопашними боями. Що звучало як корисні навички, проте насправді це було не так. Сама суть військової справи полягала у використанні вогнепальної зброї з мінімальним ризиком для себе. Іншими словами, потрібно було вміти стріляти в противника на далекій відстані з рушниці, або, у разі невдалого виконання цього завдання, потрібно було вистрелити в нього вже з ближчої відстані з пістолета. Навчання з рукопашного бою в цьому випадку не виправдовували себе. Від них віяло приниженням. Боротьба із противником голими руками означала, що ти не зміг прибрати його за допомогою вогнепальної зброї. А найгіршим було те, що ці яйцеголові не знайшли, що написати в інструкції для виконання. Ніяких прийнятних варіантів не було. Бойові мистецтва не працювали в реальному світі. Дзюдо та карате не мали жодної користі без матів, рефері та спеціального вбрання. Тож рукопашний бій був чимось вуличним, власне. Наче бійка в барі. Будь-якими можливими методами.

Ченґ сказала:

– Опусти зброю, і ми поговоримо.

«Він цього не зробить, бо