Нездоланний - Лі Чайлд

– Здається, ми вже з вами познайомилися. Чому б тепер не назватись одне одному офіційно?

– Навіщо?

– Можливо, цьому посприяв один дуже розумний крок із вашого боку. Можливо, він змусив мене думати про вас як про людину. Не як про опонента. Я міг навіть завдати вам не такого сильно удару через це. Такою є загальна мудрість у наш час. Жертви повинні облагороджувати себе.

Потрясіння і тремтіння. Очі бігали то вгору, то вниз. Так близько і водночас так далеко. Тип сказав:

– Я не жертва.

Ричер відповів:

– Поки що.

Ченґ, що стояла за ним, сказала:

– Це необов’язково повинно закінчитися для вас погано. Зробіть крок назад та підійміть руки вгору. Тоді ми з вами поговоримо. І ми зможемо все налагодити. Ви ж іще нічого нам не зробили.

Незнайомець нічого не відповів. Він то опускав, то знову здіймав догори погляд. Ричер бачив, що він хотів скористатися «Руґером». Чому б ні? Це був його першочерговий вибір. Імовірно, він мав на це певні причини. А ще в ньому був глушник. Тобто він мав бойову перевагу. І емоційну також. Хоча передня частина його мозку могла про це досі не здогадуватися. Але до нього це поступово доходило. Він міг би підняти свій «Руґер», і вони б розпочали все спочатку. Заново. Ніби нічого не сталося. Він міг би підняти «Руґер» і знову стати повноцінним.

Ричер запитав:

– То як вас звуть?

Незнайомець відповів:

– Кіт Хеккет.

– А мене Джек Ричер. Приємно познайомитися.

Чоловік нічого не відповів. Ричер сказав:

– Але вам уже відомі наші імена.

Жодної відповіді.

– Ось вам мої умови. Як сказала моя колега, історія необов’язково повинна мати поганий кінець. Принаймні не для вас. Усе, що вам потрібно зробити, – це розповісти нам, хто дав вам наші імена. Хто дав вам цю роботу. Кому ви телефонуєте щовечора зі звітом про перебіг роботи. Ви нам даєте цю інформацію, а ми вас за це відпускаємо.

Жодної відповіді.

– Згадайте старі дороговкази, які раніше ставили на перехрестях, – сказав Ричер. – Коли на них ще писали слова. Йти або не йти, містере Хеккете. Ось у чому питання.

Незнайомець на якусь хвилину зупинився, уперше за весь час не рухаючись, а тоді він таки зігнувся по свій «Руґер». Він кинувся донизу швидше, ніж це було можливим за законами гравітації, його очі зосередилися на здобичі, його руки вже починали рух, репетируючи захоплення пістолета, він відвернув голову вбік, знаючи, що на нього може чекати, але сподіваючись на те, що він таки зможе цього уникнути.

Але не зміг. Його голова була підведена догори та відкинута трохи назад, тому нога Ричера ударила його просто по підборіддю, він наче отримав страшенний аперкот від боксера-важковаговика, у рукавиці якого була підкова. Незнайомця відкинуло назад, він простягнувся на підлозі на повний зріст, але потрібно віддати йому належне – він знав, що помре, якщо залишиться так лежати, тож він ухилився і почав відповзати якомога далі, опираючись на коліна та лікті, а потім підвівся, здригнувся, примружив очі та почав хапати ротом повітря. Вигляд у нього був кепський. Звісно, щелепа була зламана. І деяких зубів не стало. А це вже були серйозні травми. Проте жодна з них, як сказав би рефері, не була критичною, якщо дивитися на це з технічного аспекту та за певних умов. Хіба що цей тип планував незабаром розпочати святкування своєї перемоги.

Ричер поглянув на праву руку супротивника. Він зробив висновок що вона могла рухатися лише в одному з трьох можливих напрямків. Найрозумніше з його боку було б стати на ноги та здатися. Найдурнішим його вчинком було б намагання продовжити бійку. Отже, друга дія після найтупішої співпадала з другою дією після найрозумнішої, а саме спроба сягнути рукою кобури. Незнайомець спробував дістати кобуру. Але так і не зміг цього зробити.

Його правиця подалася назад, він зігнув її в лікті, а потім випрямив для того, щоб сягнути нею за спиною, при цьому його ліва рука рухалась із якоюсь недолугою жалюгідною незграбністю, намагаючись утримати рівновагу, його плечі розправилися, і він упав так рівно, наче був двовимірним, наче його підбили в повітрі. Як паперова мішень. Як паперова мішень на стіні в класі з навчання рукопашного бою. Байдуже, що саме спрацювало. Ричер двома кроками наблизився до нього й ударив головою в обличчя, розмахнувшись із відстані у три фути, малюючи дугу крізь тьмяне світло коридору, докладаючи всіх можливих зусиль, сильно прискорюючись, завдаючи колосально сильного удару, а тоді раптом незнайомця на тому місці не стало, і Ричерові довелося застосувати кожен м’яз свого тіла для того, щоб зупинити себе від подальших дій та биття головою об підлогу.

А тоді через один прогін від них відчинилися двері, і з них визирнула сивоволоса жінка. Перед нею увімкнулося автоматичне освітлення. Вона запитала:

– Хто ви такі?