Нездоланний - Лі Чайлд

Їхній легковик виявився традиційним на вигляд седаном, чорного кольору, як вони і просили, і навощений до блиску. Водій був низькорослим чоловіком у сірому костюмі. Він мав абсолютно щасливий вигляд, незалежно від того, стояв він у заторі чи сидів на узбіччі. Йому все було до лампочки. Йому однаково за це платили. До Лінкольн-Парку він дістався за десять хвилин. Коли вони ввійшли до бібліотеки, то одразу відчули настрій початку нового дня. Там відбувалась незначна метушня через старання все підготувати вчасно. Вони попросили покликати до них жінку, з якою розмовляли напередодні за номером для довідок, після натискання на цифру «9», і вони отримували вказівки від одного люб’язного працівника за іншим, наче в якихось естафетних перегонах, аж до столу, позначеного «Довідка», який самотньо стояв у бічній ніші і який зараз був залишений без нагляду. Стілець біля нього був акуратно підсунутим під стіл, а комп’ютерний монітор був вимкненим. Наче його ще ніхто не чіпав. Жінка із «Довідки» запізнювалася на роботу.

Але справу ще не було програно. А все тому, що в задній стіні ніші були двері, а за ними чулися голоси, і на цих дверях був напис: «Зала для волонтерів». Усередині цієї кімнати Мак-Кенн зробив шістнадцять дзвінків, аж поки у Вествуда не вичерпалося терпіння.

Ричер постукав у двері, і голоси стихли. Він відчинив двері і побачив за ними кімнату для відпочинку, дуже муніципального вигляду, заповнену предметами заспокійливих кольорів та низенькими кріслами, оббитими тканиною. У кріслах сиділо п’ятеро людей: двоє чоловіків і троє жінок, усі різного віку та різних типів. Телефон стояв на журнальному столику між двома стільцями.

– Перепрошую, – сказав Ричер. – Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.

Старший чоловік відповів:

– Його тут немає.

І сказав він це таким тоном, який дав Ричерові зрозуміти, що цей чоловік знав Мак-Кенна, можливо, навіть добре знав, і саме це дало йому право відповідати таким авторитетним голосом, та й узагалі призначити себе промовцем у цій справі. Він був старим худорлявим суб’єктом зі складчастими та невипрасуваними штанами кольору хакі, цілою шевелюрою сивого волосся, яке було охайно зачесане, та заправленою у штани картатою сорочкою, що була наче уніформою для всіх пенсіонерів. На пенсію він пішов із якоїсь виконавчої посади, яка, мабуть, передбачала безліч розрахункових документів та даних, але він досі хотів бути комусь потрібним.

Ричер запитав його:

– Коли ви востаннє бачили містера Мак-Кенна?

– Три чи чотири тижні тому.

– Це звичне для вас явище?

– Він приходить та йде геть. Це ж волонтерська робота, в кінці кінців. Я припускаю, що в нього є й інші інтереси.

– Ви знаєте, де він живе?

Старший чоловік відповів:

– Перепрошую, проте це дуже приватні запитання, а я поняття не маю, хто ви такий.

– Певний час тому містер Мак-Кенн звернувся до приватних детективів із проханням допомогти вирішити одну проблему. Ми ті самі детективи. Ми тут для того, щоб йому допомогти.

– Тоді ви мусите самі знати, де він живе.

Ричер тихо сказав:

– Сер, ми можемо поговорити наодинці?

І він потрапив просто в яблучко, якщо говорити про цього старого. Його визнали кращим за інших. Наче він належав до тих чоловіків, яких виділяють із натовпу та ставлять у центрі кімнати. Він сказав іншим волонтерам:

– Ви нас залишите? Усе одно вже час працювати. Вам усім є чим зайнятися.

Тож усі, молодший чоловік і три жінки, вийшли геть. Ченґ зачинила за ними двері, після чого вони з Ричером сіли на щойно звільнені місця, утворивши трикутник зі старим чоловіком, який не зрушив з місця.

Ченґ сказала:

– Боюся, агент, який займався справою Мак-Кенна, зник. І перше, що нам слід зробити в цьому випадку, – це переконатися, що сам клієнт у безпеці. Це наша стандартна процедура. Але нам знадобиться допомога в його пошуку.

Старий чоловік запитав:

– У чому полягає ця справа?

– Ми не знаємо напевне. Можливо, у цьому ви нам також допоможете. Ми думаємо, що містер Мак-Кенн чимось дуже стурбований. Можливо, він щось про це згадував.

– Я знаю, що він був нещасною людиною.

– Ви знаєте, чому?

– Ми не були близькими. І не ділилися один з одним таємницями. У нас робочі стосунки. Звісно, ми говоримо про справи в бібліотеці, часто в усіх можливих деталях, і ми погоджуємося майже в усьому, проте що стосується розмов про особисте, я не пригадую, щоб їх було багато. У мене склалося враження, що в нього були якісь проблеми в сім’ї. Це все, що я можу вам сказати. Здається, його дружина давно померла, а їхній дорослий син – суцільна проблема. Чи певний виклик, як зараз прийнято казати.

– Ви знаєте, де він живе?