Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Воля ваша, але працювати там я не буду.

— Пане Владюшо, йдеться про долю України!

— Я розумію це, можливо, краще за всіх присутніх. Так ось, доля України буде дуже сумною, якщо організацією третього фронту займатимуться чиновники. Наші, українські чиновники, продажні та бюрократичні. І я не можу і не хочу брати в цьому участь. Хочете бавитися у свої бюрократичні штучки — бавтеся. Я ж продовжу свою діяльність на волонтерських засадах і буду робити все, що від мене залежить, аби врятувати країну.

— Пане Владюшо, всю роботу стосовно організації третього фронту буде контролювати державний комітет. Будь-які дії в цьому напрямку без дозволу й контролю комітету буде заборонено. Ми не можемо допустити тут махновщини!

— А що можете? Петлюрівщину? Чи іншу державну імпотенцію, якою так багата наша бідолашна історія?

— Пане Владюшо, прошу добирати слова!

— Повірте, що я дуже добираю і зараз використовую максимально пристойні, хоча волів би вживати зовсім інші! Ви хочете бюрократизувати третій фронт. Це гарантований програш!

— Ви бачите в державі лише погане! Ви ж сам — стихійний махновець!

— Ні, я не махновець, я прихильник ліберальних поглядів. Держави в її чиновному вигляді мусить бути якомога менше, а приватного бізнесу й громадських організацій — більше.

— Комітет та інститут все одно будуть!

— Як хочете, це ваші забавки.

— І будь-яка діяльність, що стосується третього фронту, поза цими інституціями буде заборонена! — суворо сказав ведучий.

— Що це означає?

— Або ви працюватимете в інституті на наших умовах, або ми муситимемо вас арештувати.

У залі стало тихо.

— За що?

— Приводів багато. Ви мусите зрозуміти головне — правила гри змінюються. Або ви граєте разом із Україною, або не граєте.

— Це ж смертний вирок усій країні. Не тільки мені, але й вам! Ви це розумієте?

— Пане Владюшо, не треба перебільшувати власну значущість. Так, в інтернеті пишуть, що ви ледь не самотужки рятуєте Україну, наче фольклорний богатир. Ви піклуєтеся про свою промоцію, взяли журналіста, який працює над збільшенням вашої популярності. До речі, ви що, маєте якісь політичні плани?

— Смішно мати хоч якісь плани, коли твоя країна на межі знищення. Мій план полягає тільки в її порятунку.

— Ви справді дещо зробили для країни. Але називати вас рятівником України — вже занадто. Взагалі спроба почати медійну кампанію, залучити скандального журналіста, який розхвалює вас у мережі, таки схожа на початок політичної гри. Розраховуєте на наступні вибори?

— Я все життя займався чудовиськами й не хотів би змінювати сферу своєї діяльності. У політиці, тим паче в українській, багато потвор, але вони викликають здебільшого огиду, і досліджувати їх я не маю жодного бажання!

— Припиніть, інакше я вимкну вам мікрофон! Чому ви смієтеся? — спитав ведучий, бо я нервово зареготав. — Що ви обираєте, тюрму чи співпрацю?

— Здається, це не повний список! — крикнув я, збуджений і злий.

— Це весь список!

— А ось і ні! Ви хоч розумієте, що поки я тут розпинаюся перед вами, кремлядь діє! Завдає нових ударів по Україні й шукає можливості вдарити по мені! Прямо ось тут!

— Це безпечне місце. Над нами багатометровий шар бетону, одне з найкращих бомбосховищ Києва! — запевнив ведучий.

— Байдуже, що над нами, важливо, що під нами! — закричав я. — Невже ви не відчуваєте?

— Не треба нагнітати паніку!

— Він просто нас лякає! — додав Чеснаков.

— Подивіться на воду в пляшках! — заволав я.

Вода тремтіла. А потім затремтіла й підлога з меблями.

— Що це таке? — перелякано спитав ведучий.

— Здається, це «Стаханов»! Чудовисько для підземних робіт! І він лізе сюди, щоб убити мене! Випустіть звідси, випустіть! — закричав я.

Зчинилася страшенна метушня. Депутати підхопилися й побігли до виходу. Підлога почала тріскатися під ногами. Штовханина, крики, бійки. Я намагався вилізти, але мене замкнули. Коли двері нарешті відчинились, я побачив блідого Пастора.

— За мною! — крикнув він. Просити двічі не треба було. Я вибіг, але мене схопив за руку генерал Фролков.

— Куди! Не можна! — загримів він, вихопивши пістолет. Не знаю, чи хотів він просто налякати, чи збирався застрелити, але підлога розійшлася, і генерал провалився. Зі щілини пішов дим, почулося пекельне ревіння. «Стаханов» був вже поруч.

Пастор потягнув мене за руку. Виявляється, з кімнати був запасний вихід. Ми вибігли в коридор. Побачили, що біля ліфта б’ються депутати. Всі хотіли втекти, а місць бракувало. Пастор повів мене до запасних сходів.

— Де мої люди? — крикнув Пастору. — Я їх не залишу!

— Вони нагорі!

Ми бігли сходами, позаду почулися крики. «Стаханов» почав убивати. Шість підземних поверхів — і ось ми вже нагорі. Я боявся, що нас можуть там арештувати, але виявилося, що вся охорона вже втекла. Деякі покинули навіть зброю.

— Хлопці! Бухгалтере! Мовчуне! — закричав я. — Де ви?

— Ми тут! Тут! — вони сиділи зачинені в якійсь кімнаті. Пастор побіг на вулицю, а я спробував вибити двері плечем. Вони виявилися надто міцними. Тоді схопив автомат.

— Відійдіть! — крикнув і дав чергу по замку. Двері відчинилися, я випустив хлопців. — Беріть зброю — і тікаймо!

Вони швиденько схопили автомати й боєзапаси, навіть кілька бронежилетів. Перед самим виходом підлогу пробила величезна металева клешня. «Стаханов» чигав на мене — десятки вбитих на нижніх поверхах його не заспокоїли. Клешня перекривала вихід, вона була величезна, вкрита кров’ю й пилом порізаного бетону. Я озирнувся. Вікна заґратовані. Тікати нікуди. Клешня нахилилася. Бухгалтер почав стріляти з автоматів, але чудовиську було до одного місця.

— Сейф! — крикнув Бухгалтер. Ми побачили в коридорі здоровезний радянський сейф. — Набік його!

Перевернули. Бухгалтер для чогось зняв кросівки. Підклав під сейф. Я зрозумів! Роззувся сам! На взутті сейф чудово їхав. Ми розігнали його, і він ударився в клешню. Та схопила сейф і почала стискати, бо думала, що це втікач. На сейфі з’явилися вм’ятини.

— Стрибаємо! — крикнув я. Сподівався, що клешні не багатофункційні і якщо вже схопили щось, то не звертають уваги на інше. Розігнався, стрибнув щучкою і перелетів. Слідом Бухгалтер та Мовчун.

— Я не можу! Не можу! — заверещав Георгій. Він тупцював на місці й не наважувався стрибнути.

— Давай, щоб тебе! Швидко! — крикнув я. — Я тебе пристрелю, падлу, якщо не стрибнеш! — Навів на нього автомат. Це подіяло. Георгій розбігся й стрибнув. У нього поїхала нога, і він упав на клешню. Та хотіла схопити його, але сейф завадив розрізати хлопця навпіл. Товариші схопили Георгія за руки й потягли до виходу. Вже коли ми збігали сходами, позаду пролунав вибух. Здається, «Стаханов» перекусив сейф навпіл,