Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Про що?

— У «чорних» є своя міфологія. Вона розповідає про Великий день, коли «чорні» зможуть припинити міжусобні війни, об’єднавшись в Орду — величезну армію, яка збере всіх дорослих чоловіків, що живуть у степах.

— Для чого?

— Щоб прорватися на Велику землю й сплюндрувати її. Цьому треба завадити!

— Це легко можна зробити! Ми кинемо туди війська! І винищимо тих дикунів! — Пастор вихопив телефон. — Зараз я віддам відповідні накази!

— Там немає потужних сил. Закрити дорогу на кілька днів ви не зможете.

— Закриємо, коли зможемо!

— Буде запізно. Вже зараз величезні загони «чорних» сунуть зі степу, підходять до виходу із Зони. А завтра загони вершників атакуватимуть Оклунківщину.

— І що, в них є тільки луки? Та ми зупинимо їх силами міліції!

— Наша міліція більш-менш ефективна лише проти неозброєних мітингувальників. А от що вона зробить із тисячами, десятками тисяч вершників, які люблять і вміють убивати? У кращому разі триматиме оборону в райвідділах чи просто тікатиме, а за спиною в неї палатимуть міста й села.

— Ми оголосимо мобілізацію!

— За моїми оцінками, «чорні» можуть виставити до двохсот тисяч воїнів. Навіть озброєні луками вони велика сила. До того ж кремлядь може допомогти сучасною зброєю. Просто дати кочовикам кілька тисяч автоматів і спостерігати, як Україна потопає у вогні й убивствах.

— У нас перевага у важкій техніці! — закричав Пастор.

— Я знаю. Я не кажу, що Україна обов’язково програє кочовикам, але щоб перемогти, нам треба буде зосередити проти них всі сили. Забути про Донбас та Крим, втратити багато людей, грошей і часу. Поки ми будемо там воювати, кремлядь зможе робити те, що запланувала, — завдавати ударів, захоплювати території.

— То який вихід?

— Організовуйте евакуацію населення і зброї з наближених до Зони районів! До ранку там нікого не мусить залишитися, інакше буде різанина.

— А що робити з «чорними»?

— Я спробую їх зупинити без війни. Не можу обіцяти, що вдасться, готуйтеся до гіршого. Якщо я загину, вам доведеться воювати. Нехай війська будуть готові. Мовчуне, гальмуй!

Ми зупинилися.

— «Лісова», повертайтеся до Києва й організовуйте все, — сказав я Пастору.

— Я викличу машину.

— Краще їдьте на метро. Так безпечніше.

— Пане Владюшо, вам доведеться таки стати на державну службу.

— Поговоримо пізніше. А поки що дайте грошей, бо ми залишилися без копійки.

— У мене зовсім небагато готівки.

— А картка?

Пастор віддав свою картку. У Броварах я наказав заїхати в супермаркет. Узяли їжі на дорогу, бо я дуже зголоднів, і кілька пляшок портвейну.

— Владюшо, ні, — сказав Бухгалтер.

— Так — і тільки так. Мені херово. Зараз я набухаюся, мені полегшає, поки доїдемо до Оклункова, я буду в формі. Мені треба.

— Що трапилося?

— Дещо. Бухгалтере, послухай мене. Я хочу виграти, і я все роблю правильно. Зараз мені потрібно набухатися, щоб трохи заспокоїтися. Не заважай.

Він забрав руку з пляшок. Ми помчали на схід. Я трохи поїв, потім видудлив із горлянки пляшку. Справді стало легше. Я побачив куртку — мабуть, водійську, накинув на голову й проплакав аж до самого Оклункова. Час від час сьорбав із другої пляшки. Вже коли проїхали Оклунків, наказав зупинитися на березі якогось ставка. Спочатку проблювався в кущах, потім роздягнувся й поплавав під пильним наглядом Бухгалтера і Мовчуна. Коли вийшов, весь тремтів, бо вода була холодна.

— Усе, я в нормі, — сказав хлопцям. З’їв трохи ковбаси з хлібом.

Ми їхали на північ Оклунківщини. Нас жодного разу не зупиняли, бо ми мали круті номери. Дорогою почали траплятися колони машин, навантажених речами. Здається, евакуація була у розпалі. На перехрестях стояли БТРи. Я наказав повернути з шосе на путівець. Їхали кілометрів двадцять, аж поки не побачили потужний блокпост зі вкопаним танком і кількома вогневими точками.

— Нічого собі підготувалися! — здивувався Георгій. — Як вони встигли так швидко?

— Цьому блокпосту вже років дванадцять. Він старий.

— Але для чого будувати такий блокпост?

— Від Великої Мами.

— Від кого? — Всі дивилися на мене здивовано.

— Потім розповім. Зупиняй.

Зупинитися довелося — дорога біля блокпоста перекрита дошками з набитими довгими цвяхами. До нас вийшло кілька міліціонерів із автоматами.

— Ви куди? — Вони здивовано дивилися на наш номер.

— Ми з Адміністрації Президента, термінова справа до Великої Мами. Відкривайте дорогу, — сказав Бухгалтер, якого я проінструктував. Міг і сам сказати, але не з такою побитою запухлою пикою. Бухгалтер умів бути переконливим. Дошки прибрали, ми проїхали. Десь за кілометр — іще один блокпост. Озброєні чоловіки в камуфляжі і з рожевими смужками.

— Це ще що за цирк? — спитав Бухгалтер.

— Спокійно, — наказав я. Підійшов до чоловіків, ті наставили на мене автомати. — Добрий день. Мене звати Владюша Бар-Кончалаба, я вчений, і я їду до Великої Мами у дуже важливій справі.

— Зараз доповімо, — сказав старший, зв’язався з кимось по рації, перепитав, як мене звати. Я повторив.

— Скажіть, що від мого питання залежить майбутнє не тільки України, але й дітей Великої Мами.

Старший відійшов, трохи поговорив, потім наказав нас обшукати. Обшукали дуже ретельно, машину перевірили. Забрали геть усю зброю. Я наказав хлопцям не опиратися.

— Можете їхати, — сказали мені. — 3 дороги не з’їжджати.

— Я знаю правила.

— Хто це такі? — спитав Бухгалтер, коли ми від’їхали від блокпоста на відстань пострілу.

— Армія Великої Мами.

— А хто така Велика Мама?

— Правителька цих місць і наша надія на подолання «чорних».

— Хто вона така? Сепарка?

— Ні.

— А чому тоді тут блокпости і її люди проти ментів? — не зрозумів Бухгалтер.

— Колись, іще за Кучми, Велика Мама підняла повстання. Його намагалися придушити, кинули війська. Он, бачите, іржавий танк із тих часів. Велика Мама змогла відбитися й виступила в похід на Київ. Після важких боїв підписали мир, за яким Київ не ліз сюди, а Велика Мама не виходила за межі трьох бідних поліських районів, які контролювала. Такий статус-кво зберігається досі.

— І чому ж вона не сепар? Та чистий сепар!

— Сепарами керує кремлядь, а Велика Мама — сама по собі. Кремлядь пропонувала їй великі гроші, аби тільки вона дозволила використовувати ці райони для розгортання російських військ, які влаштували б тут Оклунківську народну республіку. Велика Мама відмовилася. Тоді кремлядь організувала заколот. За планом Велику Маму збиралися вбити, а на її місце поставити якусь маріонетку. Ракетою знищили її будинок, дві групи захоплення мусили взяти місто під контроль. Але Велика Мама вижила, групи було знищено, так