Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— А що символізують рожеві смужки? — спитав Георгій.

— Великій Мамі просто подобається рожевий колір. Його носять із поваги.

— А як Велика Мама допоможе нам із тими кочовиками?

— Вона єдина, хто може знаходити з ними спільну мову. «Чорні» приїздять до неї на ярмарок, торгують худобою, купують сіль та залізо.

— І не вбивають?

— Ні, приїздять без зброї. Зброю залишають на першому ж блокпості, як ми. Коли повертаються, забирають. Якщо «чорний» когось уб’є чи скоїть інший злочин, його жорстоко покарають свої. Якщо хтось підніме руку на «чорного», коли той буде на ярмарку, то відчує на собі весь гнів Великої Мами. Отже, тут панує мир і майже не буває злочинів. Тим паче, колони ПСОГВ і «чорні» приїздять у різні дні, за цим суворо стежать.

— Військові теж торгують?

— Так, забезпечення з міністерства дуже слабке, а у Великої Мами можна купити все, що завгодно.

— Тут не так вже й погано. Ріллю обробляють, на луках багато худоби, — сказав Бухгалтер і показав за вікно.

— Так, тут сприятливий економічний стан. Раніше це були бідні поліські райони з поганими ґрунтами. Депресивний край жив лише з контрабанди й лісопилень. Війська Кучми знищили тут майже все. Але потім почалося економічне зростання. Я знаю, що зараз до краю Великої Мами їдуть із навколишніх районів, щоб оселитися тут і жити.

— І чим тут краще?

— Тут немає держави. Взагалі. Велика Мама ліквідувала державу як таку. Жодних контрольних чи правоохоронних органів. Будь-який бізнес можна вести без отримання дозволів. Ну, крім пов’язаного з алкоголем, тютюном чи наркотиками, — тут усе це суворо заборонено. Хочеш обробляти землю — обробляй. Хочеш торгувати — торгуй. Щось виробляти? Виробляй. Працюй і нічого не бійся. Такі умови приваблюють багатьох. Хоча, звісно, є й деякі мінуси. По-перше, офіційно закриті кордони з Росією та Україною. Легально вивезти продукцію неможливо. Доводиться користуватися послугами контрабандистів. Внутрішній же ринок поки що досить невеликий. Після війни населення цього краю становило понад десять тисяч. Зараз збільшилося приблизно вп’ятеро, але це все одно небагато.

— Якісь будівлі попереду — сказав Мовчун.

— Це той самий Ярмарок, про який я вже згадував. Серце землі Великої Мами. Сюди приїздять торгувати з усіх країв. З України, з Росії, «чорні», бійці ПСОГВ і нафтовики. Кожен платить десятину, і саме з цих грошей Велика Мама утримує армію.

— Ярмарок займає велику площу! — кивнув Бухгалтер.

— Так, щодня там збираються кілька тисяч торговців і покупців. Сюди їздять скуповуватися і з сусідніх районів, не підконтрольних Великій Мамі. Бо тут дешево, якісно й безпечно. Якщо когось ловлять на крадіжці — відправляють добувати торф. Перший раз — на рік, потім на три, а потім на десять. За пограбування чи вбивства страчують. Тут із цим дуже і дуже суворо. І тому тут майже немає злочинності. Інколи щось скоюють приїжджі, але їх швидко знаходять і карають.

— Але як цій Великій Мамі дозволили царювати тут? — спитав Георгій.

— За Кучми не вистачило сил, щоб розв’язати проблему військовим шляхом. А потім було вирішено залишити все як є. Велика Мама не проголошувала незалежності, не йшла до Росії, просто тихо жила зі своїми людьми в цих болотах. Райони бідні, ані нафти, ані чорноземів, — от її й не чіпали. А після того, як почався Донбас, стало зовсім не до того.

Ми наблизилися до Ярмарку. Величезні ангари, схожі на потужний торговий центр десь під Києвом. Тепер тут було порожньо, останні торговці залишали свої ятки, прибиральники підмітали сміття. Вечір. Поруч побачили невелике містечко.

— Це столиця Великої Мами. Місто. Воно не має назви, колись мало, на честь якогось комуністичного діяча, але потім Велика Мама наказала називати просто Містом. От і називають.

— Радше селище.

Навколо виднілися переважно одноповерхівки, лише в центрі — кілька триповерхових будівель.

— У багатоповерхових будинках раніше була райдержадміністрація, відділ міліції, прокуратура, суд, чимало інших установ. Але Велика Мама всі порозпускала, і в тих будівлях зараз живуть торговці з Ярмарку. Лікарню, до речі, теж розпустила, як і інтернат та будинок для людей похилого віку. Каже, що всі жителі краю — її діти, тож сиріт бути не може, так само, як не може бути самотніх старих, бо всі ж родичі й сусіди мусять доглядати. А ще тут заборонені аборти та всі засоби контрацепції, тому досить висока народжуваність. Зараз це не так помітно, бо вже вечір, діти готуються спати.

— Наче ще не дуже пізно, — сказав Мовчун.

— Тут усі лягають спати о десятій. Загальна тиха година. Після десятої не можна виходити з хати й порушувати тишу. О шостій загальний підйом. Це особистий режим Великої Мами, і всі підлаштовуються під нього.

— Це комунізм якийсь? — спитав Бухгалтер. — Родини хоч є, чи одна велика родина?

— Одна велика. Кожен дорослий відповідає за певну кількість дітей, яких мусить ростити. Якщо Велика Мама дізнається, що якась дитина голодує чи не має одягу, відповідального можуть жорстоко покарати. Зазвичай дорослі вирощують своїх дітей, однак Велика Мама може наказати вирощувати й сиріт.

— А у Великої Мами є діти? — спитав Георгій. — Може, вона, як бджолина королева, постійно народжує дітей і роздає їх робочим людям, щоб ті вирощували?

— Ні, ні, Велика Мама нікого не народжує. У неї якісь негаразди з жіночим здоров’ям, дітей ніколи не було. Так, біля тієї будівлі зупини. Чекайте мене тут.

Ми зупинилися біля невеличкого цегляного будиночка. Поруч стояло кілька озброєних чоловіків із рожевими смужками.

— Добрий день, мене звати Владюша Бар-Кончалаба, я до Великої Мами у дуже терміновій справі.

Вони кивнули, знову дуже уважно обшукали мене і повели до будівлі. Але я знав, що Велика Мама не тут. Після того, як на неї було скоєно кілька замахів, її почали добре охороняти й ховати від ворогів. Ми спустилися в підвал, потім вийшли в підземний коридор зі слабким освітленням. Пішли ним до якоїсь кімнати. Там мені наказали роздягнутися. Одяг поклали в ящик, мене, голого старанного обшукали, наче в тюрму приймали. Я так розумію, шукали маячки, якими я б міг позначити розташування Великої Мами. Нічого не знайшли, хоч заглядали і в дупу, і у вуха, і в рот: за зуби й під язик. Потім дали рожеві халат і капці, наче я в лазню збирався. Повели під землею далі. Розгалужена мережа підземних коридорів. Деякі здавалися знайомими — можливо, мене водили по колу. Нарешті вивели до великої порожньої зали, схожої