Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Поки я вмовляв себе не наробити нових помилок, вона піднялася з лави, взяла сумочку і, повісивши її на плече, попрощалася. Я проводжав її поглядом і не міг вибачити собі, що втратив цю жінку.

Я теж мовчки підвівся, кинув погляд на великий пам'ятник, з якого на мене дивилися батьки Асі. «Гарна пара» – зазначив у своїй голові і подумки додав: «І дочка у них гарна».

Мабуть, Ася справді поспішала, бо поки я дійшов до машини, вона вже встигла втекти за поля зору. Я завів двигун і виїхав на дорогу, що веде до автобусної зупинки. Наздогнавши Асю, пригальмував:

– Давай я підвезу тебе до міста?

– Не варто. Я звикла автобусом.

– Цим? – я вказав рукою в бік зупинки, де видно було, як відходить останній на сьогодні автобус.

Вона простежила за моєю рукою, провела поглядом транспорт і розчаровано зітхнула, але в машину сідати не поспішала.

– Сідай, тобі ніде тут ночувати.

Вона здивовано підняла брови, а я вийшов з машини і галантно відчинив їй дверцята. Якийсь час вона ще сумнівалася, але все ж таки невпевненим кроком обійшла машину і сіла на переднє сидіння. Я повернувся за кермо.

– Мені треба завезти інструмент та поїдемо. Це буквально дві хвилини.

Їхати було не дуже далеко, але я встиг вловити, що Ася напружена. Під'їхавши до будинку, припаркував машину біля воріт і зайшов у двір, щоб занести косу та молоток у хлів. А коли вийшов із сараю, побачив, що Ася з цікавістю розглядала мій двір.

– Дивно, але тоді я так і не дізналася, де ти живеш. – посміхнулася вона, і, можливо, мені здалося, але в цій легкій посмішці знову проскочила якась іронія. Ася присіла навпочіпки і погладила рукою велику червону квітку на клумбі. Довге волосся шовком опустилося на плече, і я спіймав себе на тому, що відверто милуюся її красою.

– Тут дуже гарно. – ледве чутно з придихом вимовила Ася, а я як заворожений продовжував витріщатися на її профіль, волосся, рівну спину і тонкі руки.

Як тільки ми сіли в машину, вона знову вся підтягнулася в струну, відразу пристебнула ремінь безпеки і стисла руками сумку на колінах. Я злякався, що зараз замкнеться в собі і мені потрібно буде вигадувати теми, щоб якось підтримувати розмову. Але раптом почув тихе:

– Звідки ти знаєш, що мені тут нема де ночувати?

Я чекав на це питання, знав, що після того, як вона здивувалася моїй фразі, обов'язково його задасть. І тепер з цікавістю чекав на ще більше здивування після моєї відповіді:

– Роблю ремонт у твоєму домі.

– У якому сенсі робиш ремонт?

– У мене будівельна компанія і до нас звернулася Тетяна, нова господарка.

– А… Тепер зрозуміла. Ну і супер. Я рада, що вони його відремонтують і приведуть все до ладу.

Було помітно, що поряд зі мною вона трохи нервує. Пальці то стискаються, то смикають ремінець сумки, коліна під сукнею щільно стиснуті і тепер вона поринула кудись у свої сумні думки.

– Не шкода з ним розлучатися?

Ася здригнулася, і тепер у її погляді читалося подив:

– З ким?

– З будинком. – я помітив, як після моєї відповіді її напруга одразу зникла з обличчя, вона спробувала посміхнутися.

– Дому потрібні господарі. Якби я його не продала, він би довго не витримав. До того ж, мені потрібні були...

Вона різко осіклася і замовкла, а я продовжив:

– … гроші. – по реакції Асі я зрозумів, що вгадав. – І навіщо, якщо не секрет, тобі різко знадобилося так багато грошей?

Звичайно, це було чергове провокаційне питання, яке мене цікавило ще від дня нашої зустрічі з Наталкою. Ася не хотіла відповідати і мовчки дивилася на власні руки.

– У тебе якісь проблеми, Кась?

Я не хотів називати її цим ім'ям. Бачить Бог, вирвалося зовсім випадково! Вона різко сіпнулася і метнула на мене злий погляд:

– Це не твоя справа, зупини машину! Тут ходять маршрутки, я далі додому сама.

Як ні в чому не бувало, не зменшуючи швидкості, ми рухалися далі. Що тепер? Запанікує? Чи почне кричати?

– Послухай… навіщо це все? Чому ти з'явився? Навіщо питаєш мене про особисте?

У її голосі з'явилася легка нотка розпачу, коли зрозуміла, що зупиняти машину я не збираюся.

– Ти сама мені зателефонувала… – я спробував добродушно посміхнутися і знизав плечима.

– Я?! – круглі зелені очі знову дивилися на мене, вона судомно намагалася згадати, коли це було, потім затихла. Мабуть, згадала. – Я дзвонила не тобі ... іншому Олексію, по роботі. Але випадково набрала твій номер.

Не відриваючи очей від дороги, я посміхнувся.

– А звідки у тебе мій номер?

Я мовчки чекав на відповідь, але її не було, тож я повернувся до Асі. Її обличчя було кам'яним, а в очах тепер читалося якесь розчарування.

– Взагалі-то… – вона затнулась, – це той самий номер, який я колись купила разом із тим телефоном.

Ідіот! Як я міг забути, що за двадцять років так і не змінював номер телефону? А вона, виявляється, весь цей час зберігала його? Переносила з одного телефону до іншого? Або як? Відчуваючи незручність ситуації, Ася відвернулася і поглянула у вікно, а я спробував якось розрядити обстановку:

– Значить, це доля.

Видавши свій висновок, бічним зором я помітив, що вона знову сумно зітхнула.

Ми в'їхали в місто і вже рухалися по жвавій вулиці:

– Тобі куди?

– Висади, де тобі зручно, я сама далі поїду.

– Ась ... Ну чого ти, як дитина, їй богу!

– Послухай, – перебила мене і спробувала заперечити, – навіщо це все? Ну правда? Все давно вже у минулому! Я самостійна доросла людина і цілком можу дістатися додому. Давай ця поїздка буде просто твоєю допомогою мені в ситуації, що склалася з автобусом. Ти допоміг мені доїхати до міста, дякую тобі велике. А далі я сама. Окей?

Відпускати її не хотілося.

– Саме тому, що все в минулому – тобі зовсім нема про що перейматися. Я просто довезу тебе додому, ти вийдеш з машини і все, ми розійдемося в різні боки.