Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Олексій

Про те, що Рома тоді спробував пояснити Асі через її подругу, я не знав. І, звичайно, вже давно не тішив себе ілюзіями, що Ася в це все повірить. Адже, незважаючи на те, що це було чистою правдою, і що мене справді розвели як лоха, картина б не вкладалася в голові жодної розсудливої ​​людини. Я зовсім не вважав Асю ідіоткою і чудово усвідомлював, що вся ця історія з моїм шлюбом виглядала саме так, як вона її бачила. Розкажи мені хтось подібне, я б і сам не тільки не повірив, але ще голосно б посміявся.

Мій друг постарався мене виправдати. З одного боку, приємно, що подбав. З іншого – в цьому вже не було жодного сенсу, ми розлучилися. В результаті вийшло ще гірше, ніж було. Але ми були молодими та часто діяли на емоціях. Я не сердився на Рому. Можливо, якби він був на моєму місці, я б теж спробував допомогти. Одне я розумів точно – зустріч із Асею нічого не вирішить. У неї не залишилося до мене ні почуттів, ні відкритих запитань. Вона все знала ще тоді. Та й мені під кінець її щоденника стало вже все зрозумілим.

Єдине, мені дуже хотілося її побачити. Спогади надто раптово увірвалися в моє вже помірне життя. Я ніби читав чийсь дуже реалістичний роман, який захопив настільки, що шалено захотілося побачити наживо головну героїню. І ще дещо: звідкись з самого дна здійнялися мої почуття до Асі. Не кохання, а якесь його відлуння з минулого. У моїй голові ось уже котрий день її очі поміж густими та довгими віями, контури її тіла, звуки її голосу. Я не знаю, як це називається, але закрити щоденник та забути все це знову - буде дуже складно.

Саме порожнеча, про яку писала Ася, оселилася тепер і в моїй душі з нашим розставанням. І ще гірше мені стало, коли я розходився з Оленою.

Із нею у нас взагалі з самого початку все було неправильно. Як почалося, так і скінчилося.

Як я й планував, почав підшукувати квартиру. Ми збиралися розписатися та переїхати до міста. Але все перевернулося з ніг на голову рівно тоді, коли ми оголосили нашим матерям, що подали заяву.

Майбутня теща розкудахталась, що потрібне справжнє весілля з білою сукнею, купою гостей та рестораном. Оленині очі при цьому сяяли. Моя ж мати з побоюванням поглядала на мене, усвідомлюючи, що грошей таких у нас немає. Я мовчки слухав, яким би мало бути єдине весілля дочки тітки Люби. І коли вона завершила своє грандіозне оповідання фразою «Всі витрати ми беремо на себе!», просто махнув рукою: «Робіть, що хочете».

Зараз подібна пропозиція мене зачепила б і, навіть не маючи жодної копійки, я б відмовився від подібного. А тоді я розумів, що вся ця епопея з весіллям потрібна більше їм, ніж мені. Тітка Люба обіймала далеко не останню посаду, для неї було необхідністю показати всім навколо максимально багате та урочисте весілля єдиної доньки. Як потім з'ясувалося, сто п'ятдесят чотири людини було необхідно для цієї вистави. З мого боку нас було всього четверо: я, мати, Роман і мій сусід Женя, який став свідком. Роман свідком на нашому весіллі бути відмовився через Олену, і я його зрозумів.

Таким чином, пропозиція тещі мене цілком влаштувала. Та й, якщо чесно, мені взагалі було пофіг на все це. Я був у якійсь прострації. Поставив усіх перед фактом, що хочете весілля ви – ви й робіть, але я у цьому участі не беру. На мені було лише 2 організаційні моменти: купити обручки та собі костюм і взуття.

Помпезність нашого з Оленою весілля здивувала не лише гостей, а й мене. Але з самого ранку не залишало відчуття фарсу і того, що головним його учасником є я ​​сам. Все, чого я хотів, це розписатися, випити і щоб цей день швидше закінчився.

Натягнуто посміхаючись незнайомим мені гостям, я приймав вітання та подарунки, з огидою, яку намагався не проявляти назовні, цілував Олену під крики «Гірко!» і ловив себе на думці, що моє життя перетворилося на цілковитий цирк. Коли наречену вкрали, у мене не виникло жодного бажання йти її шукати. Ми з Ромкою накотили коньяку і посперечалися, скільки їй знадобиться часу, щоб самій не витримати і повернутися до гостей. Це була єдина розвага для мене на власному весіллі. Хто переміг – я вже не пам'ятаю, але Лєнка досить сильно образилася, що я не взяв участі у черговому акті цієї дешевої вистави. Хоча ні, не дешевого. Вистава виглядала дорого-багато. Особливо, коли теща розплакалася з мікрофоном у руках, читаючи вітальні вірші нам із Оленою, а потім зі словами «Будьте щасливі, діти, у новому домі!» вручила мені ключі від квартири.

На мить я охренів. У нас своя власна двокімнатна у місті?! Мені не треба буде вбиватись на двох роботах заради оренди якоїсь малометражки! Все складалося не так уже й погано. У моїй голові. В той день.

Вже вранці після весілля я зрозумів, що вляпався по повній програмі. Звичайно ж квартиру теща оформила на Олену, яка, відчувши себе повноправною господаркою, спробувала крутити з мене мотузки.

Не встигнувши прокинутися, вона висловила мені все, що думає про моє ставлення до неї, про мою поведінку на нашому весіллі, про те, що я весь вечір ганьбив її сім'ю, якій мав у ноги поклонятися за все, що вони для нас зробили.

– А чого ти хотіла, Олено? Ти знала, що я тебе не люблю? Знала, що мені не потрібне це весілля? Я не просив у вас нічого і кланятися нікому не буду. Ви це весілля зробили для себе – і ви його відгуляли!
Судячи з пекельних блискавок у її очах, вона не розуміла.

– Ти тепер живеш у квартирі моїх батьків. Тому будь ласкавий поважати і їх, і мене!

З цими словами вона вилетіла зі спальні, голосно грюкнувши дверима.

– Можеш не хвилюватися, я зараз її покину і повернуся додому! ДО СЕБЕ ДОДОМУ! – Прокричав я їй услід.

Звичайно, я не поїхав. Вийшовши в коридор, почув із ванної дзюрчання води та її схлипи. Жалість? Ні. Я відчув себе винним. Я спочатку вирішив бути з нею і дитиною, але при цьому намагався відгородитися від усього і тріпаю нерви вагітній дружині. Рано чи пізно мені потрібно буде упокоритися і жити з нею нормально. Тим життям, яке я обрав.