Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Олексій

Моя рука стиснулася в кулак, і я вп'явся нігтями в долоні. Виявляється, на момент нашої останньої розмови вона вже знала! Про Олену, про весілля, про дитину. Господи, який я був ідіот, якщо міг припустити, що зможу вберегти її від чужих пліток до того, як сам поговорю. І ще більше ідіот у тому, що не знайшов сміливості зізнатися, що не поговорив з нею чесно і відверто.

Боюся навіть уявити, що вона відчувала тоді. Тепер я розумію, чому вона мене ненавидить і чому всі навколо звинувачують мене в тому, що я змусив її зазнати сильних страждань та жахливого болю. Те, що їй довелося пережити через мене, я не побажав би навіть ворогові, а я розбив серце коханої дівчини і потупцював на його уламках.

І ось зараз через два десятки років я сиджу на своєму балконі і мене розриває на частини від власної жорстокості. Якби на моєму місці був хтось інший, я сам із задоволенням з'їздив би по морді кривднику. Тепер мені залишається тільки мовчки проковтнути все це і постаратися не зневажати себе, хоча я до цього близький, як ніколи.

Від її болю, від усього, що вона описала у своєму щоденнику, на мої очі накотилися сльози. Зараз би все віддав аби повернутися в той час, послати до біса ту Лєнку з її вагітністю і нізащо не кидати Асю. Просто бути поруч, обіймати і ніколи не відпускати.

Але я вибрав свій шлях сам, зробив потім ще купу помилок. І тепер, вітаю, Льоха, бумеранг повернувся. Я до глибини душі відчув не тільки той біль, що зазнала Ася. Я був упевнений, що вчинив правильно, по совісті та людській моралі. Приніс у жертву свої почуття заради нового життя. А потім час розставив все по своїх місцях, тицьнувши мене носом у власне лайно.

Після розмови з Касею йшов додому автопілотом, повторюючи собі, що вона більше не моя і ковтаючи сльози, яким не давав вирватися назовні.

Тепер я, звичайно, розумію, що чоловіки теж живі люди. І так, коли нас переповнюють емоції, ми також плачемо. Не жалібно напоказ, щоб пошкодували. А гірко й по-справжньому. Тихо, щоб ніхто не бачив, наодинці із собою. Коли життя тебе ламає об коліно, сльози – це, мабуть, найпростіший спосіб виплеснути свій біль.

І ось я йшов додому. А хотілося застрелитись. Або хоча б кудись звалити подалі, впасти обличчям у землю і тупо завити по-вовчому. Щоб земля від цього воя здригнулася.

На той момент я справді вже посватав Олену. Мати наполягла дотриматися наших сільських звичаїв, щоби «все було як у людей». Чи хотів я цього? Ні, звичайно. Єдине, чого я хотів, це щоб моя дитина зростала у справжній повній сім'ї. Я згадував, як ще маленьким батько брав мене ловити рибу, вчив тримати в руках молотка і поважати старших. Коли його не стало, з ним пішла частина мене. Я страждав без батька, тому не міг прирікати на подібне свого сина чи дочку. Моя совість не витримала б, якби моя дитина росла по сусідству за парканом без мене.

– Вечерятимеш? – Запитала мати, як тільки я увійшов до будинку.

– Спасибі. Ситий вже по горло.

Вона здивовано глянула, а я, знімаючи черевики, зрозумів, що руки тремтять настільки, що шнурки не можу розв'язати.

– Я зарплату одержав. Завтра з ранку замірники приїдуть дах міряти, розбуди мене о восьмій.

Мати сплеснула руками.

– Льоша, як же дах?! Влітку ж треба. Листопад, дощі. А не сьогодні завтра взагалі сніг піде.

– Я про все вже домовився. Завтра порахують, внесу заставу. За кілька днів упораються. Прогноз обіцяє погоду без опадів.

Я був готовий шукати будь-які теми для розмови, аби не залишатися наодинці з тим лайном, яке варилося всередині мене.

– Потім я винайму житло і в місто поїду.

Вона стиснула руками рушник і сповзла на стілець, напружено вдивляючись у моє обличчя.

– До неї? А як же Олена, Льош?

Від несподіванки, що вона приплете сюди Асю, я здригнувся. Як би я хотів, щоб до неї! Руки стиснулися в кулаки. Чорт, ну навіщо ось зараз вона згадала Асю?! Я похитав головою.

– Не до неї. Зроблю дах, винайму квартиру і переїдемо з Оленою. Відразу, як тільки розпишемося.
Останню фразу я ледь вимовив, бо це «розпишемося» для мене було наче смертний вирок. А ось мати, навпаки, підбадьорилася.

– Ну і слава Богу! Оленці потрібно по лікарях бігати, обстежуватися, аналізи здавати. Звісно, ​​там буде краще!

Про мене, мій стан і почуття вона не питала. Ну і правильно. Поставив крапку, отже – залишив у минулому. Її. Свою Асю. В минулому…

Я кивнув матері на знак того, що з нею згоден, побажав доброї ночі і пішов до своєї кімнати. Стягнув із себе джинси, потім футболку, яка пахла нею… моєю…

І я не витримав, сльози полилися по щоках. Закопавшись обличчям у подушку, я спробував заспокоїтися, уявити майбутнє, щоб відволіктися: як ми переїдемо жити в квартиру, як народиться малюк, як поспішатиму додому з роботи, щоб не пропустити жодної дрібниці в його житті. Малював собі картини і не помітив, як заснув.

Наш час

Я перекинув склянку і ковтнув весь залишок віскі. Так хріново мені не було давно. Дуже давно. З того дня. Вона так і залишилася моєю. У моїй пам'яті та в моєму серці. Я теж ще довго божеволів, мучив себе сумнівами, мучив себе спогадами про ті п'ять місяців, що ми були з нею разом.

Ася була щирою, живою, справжньою, безкорисливою. Я завжди переконував себе, що це було лише тому, що життя її не кидало і вона ще не бачила нічого поганого. Але й у цьому помилився. Вже потім усвідомив, що ніколи не зустрічав нічого подібного в жодній людині, а особливо в жінках.

Зараз уперше за ці дні мені раптом захотілося, щоб щоденник Асі не закінчувався. З'явилася якась залежність від нього. Ця історія зараз виявилася найціннішим, що траплялося за останні роки і, читаючи, я насолоджувався нею.

Попереду ще кілька сторінок, а я відчував глуху тугу всередині від того, що зараз ця історія закінчиться. Крім того, я розумів, що кілька останніх записів попереду будуть про те, як Ася страждала і, читаючи їх, я і сам відчуватиму біль і докори совісті. Немов карати нею себе буду за власні вчинки. Так мені й треба!