Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— А я і не проти, — сідаю навпроти неї. Офіціант одразу ставить перед нами два коктейлі. Скуштувавши, розумію, що без алкоголю. — Ти неподалік працюєш?

— Бізнес-центр перед поворотом, ти його проїхала.

— Ага, — озираюся, ніби зможу його побачити. — І як працюється?

— Нормально. Я ще й вчуся, зараз до екзаменів готуюся. Ну, якщо не засинаю з зошитом на обличчі. Коли закінчу навчання, почеплю на диплом бантик й подарую Арсену. Це він наполіг на навчанні, мені вистачило б технікуму.

— Суворий керівник? — усміхаюся.

— Принциповий. Треба вчитися, бажано проходити цікаві курси, мова зараз дуже потрібна, — кривиться.

— Можна дещо спитати?

— Було б дивно, якби ти не хотіла про нього дізнатися.

— Вчора ми розмовляли… Арсен був в сиротинці?

— Був, — відпиває коктейль. — З дванадцяти років. Потрапив одночасно з Яном. Пізніше з’явилася я, а тоді Віктор. Коли наших батьків позбавили батьківських прав, його забрав дід, а мене не схотів, я була малою й вередливою.

— Мені шкода, — промовляю розгублено. Вже шкодую, що завела цю розмову. Не подумала, що в неї може статися істерика. Арсен же говорив, що Еля відвідує психолога.

— Та все нормально. Я розумію твою цікавість. Мені не складно, просто соромно.

— Гадаю, не ти маєш соромитися, а батьки.

— Батька вже немає кілька років, а матері лиш би мати кошти на випивку. Вона не матір, просто жінка, яка нас народила. Мене забрали від неї в шість. Брудну, залякану, худу. Я погано пам’ятаю цей період. Кілька перших років, ніби за пеленою якоюсь. Мабуть, психіка так захищається. Світлою плямою став Арсен. Я сама до нього прив’язалася. Мене тоді хтось штовхнув, я рюмсала, а він допоміг встати й спитав, кого покарати. Як він каже, я приклеїлася до нього, але пам’ятається інше — він завжди опинявся поряд, якщо мене хтось ображав. Це ставалося доволі часто, бо я від природи не вмію сваритися чи ображати когось. Плакса.

— Не кажи так на себе.

— Та я звикла. Вчуся миритися з собою, іноді вдається, деколи доводиться пустити сльозу. Що ще тобі цікаво? Ми здружилися. Мене ніхто не чіпав, бо знали, що перепаде від Арсена. Його боялися і поважали. Втім, зараз так само. Він лідер в усьому. Коли випустився, я дуже сумувала, але він мене забрав. Відтоді у мене два старших брати: Арсен і Віктор. Він допомагав і допомагає.

— Як же він став на ноги так швидко?

— Чому у нього не спитаєш?

Нам приносять замовлення, тому лише знизую плечима.

— Арсен з заможної родини. Його батьки мали свій бізнес. Тато був пов’язаний з будівництвом, тому в Арсена не виникало сумнівів з обраною професією. Ян розказував, що він чітко знав чого хоче, завжди мав мрії та плани.

— Що сталося з батьками?

— Загинули. Якась дуже неприємна, таємнича історія. Ніби тато не впорався з керуванням, але Арсен не вірить. Він не любить про це говорити, тому може й краще, що ти не питала. В авто були всі втрьох, батьки загинули, а йому пощастило вижити.

— Який жах, — промовляю шоковано.

— Усі ми зламані морально, але не зупиняємося. Деякий час Арсен жив у двоюрідної тітки, матері Кирила, але вона не витримала його складний характер, тому мені пощастило отримати ще одного брата.

— А яке у нього прізвище? — тільки зараз розумію, що не спитала.

— Дивні у вас стосунки, — починає сміятися. — Лютаєвський. Ми усі раніше його лютим кликали, поки не став нам босом. Як бачиш, Арсен зміг розібратися й вкласти правильно гроші. Так, — дивиться на годинник, — мені вже час. Спізнень він не любить.

— Арсен зараз в офісі?

— Мав повернутися після зустрічі. А що? Провести?

— А можна?

— Єво, я гадаю, тобі можна все, — широко усміхається. — Пригощаю, — зупиняє, коли збираюся витягнути гаманець.

Бізнес-центр справді розташований близько, ми доходимо до нього пішки. У ліфті трішки нервую. Розгладжую на собі білий сарафан, поправляю волосся. На поверсі приємно дивуюся, це дуже крутий офіс з картками для кожного працівника та охороною. Він зайняв увесь поверх, купа кабінетів.

— Тобі наліво і весь час прямо, — зупиняється Еля. — Надпис підкаже, — підморгує мені.

— Дякую, — усміхаюся, відчуваючи легке хвилювання.

Чи не розлютиться він за мою ініціативу? Казав же, що не має часу. Знаходжу швидко. Кабінет генерального знаходиться вкінці коридору. Оце я розумію офіс. У мого батька набагато менше приміщення, хоча супермаркети нашої мережі є майже у кожному місті країни. Кілька разів гучно стукаю, а тоді відчиняю двері.

Арсен стояв біля вікна й говорив телефоном. У чорному класичному костюмі та білосніжній сорочці. Суворий, зібраний, але побачивши мене, завис від здивування.

— Передзвоню, — відхиляє виклик. — Ого, — усміхається до мене.

— Я обідала з Еліною й напросилася до тебе в гості. Можна? — несміливо переступаю поріг.

— Йди сюди, — розставляє руки і я з задоволенням пурхаю у його обійми. — М-м-м, — вдихає повітря біля моєї шиї, — спокуса моя.

— Не гніваєшся? — заплющую очі від насолоди його обіймати.

— Ні, просто мені скоро бігти, — не розтискаючи обіймів, рухається зі мною до столу. Підхоплює й садить мене на нього. — Відучора хочу це зробити, — цілує з напором, ніби сумував. Стає між ногами й міцно обіймає. Поцілунок смачний, пристрасний, вимогливий. До мурашок та збитого дихання. До бажання опинитися в спальні удвох.

— Єво, — бере моє обличчя у долоні й дивиться у вічі, — зносиш дах.

— Мій давно поїхав, — зізнаюся чесно, викликавши його широку усмішку.

— Маю бігти, — ще раз цілує й ставить мене на ноги. — Які в тебе плани?

— Поїду додому.

— Зараз, — бере телефон й набирає когось. — Костя, ти мені потрібен. Відвезеш дівчину, куди скаже, — відхиливши виклик, коротко цілує.

Тоді бере якусь теку і разом виходимо. Встигла побачити, що в нього дуже класний кабінет. Просторий, дорого обставлений. Це ж які статки мали батьки і наскільки він їх примножив, щоб мати такий бізнес і власну нерухомість? Коли виходжу за ним з кабінету, Арсен бере мене за руку. При всіх. В грудях закріплюється надія, що наші стосунки для нього мають важливе значення. Що це не тимчасова забавка, як думає Аліса.