За браком доказів - Кріс Тведт

— Ти надто молода, — промовив я, зрештою.

— Надто молода? — недовірливо перепитала Сюнне. Знову задзвонив телефон. Цього разу я його не вимикав, доки дзвінок не перемкнувся на автовідповідач.

— Я мав на увазі навпаки. Я надто старий для тебе.

— Може, це вирішувати мені, а не тобі?

— Між нами різниця — тринадцять років. Коли я вийду на пенсію, ти ще будеш в розквіті літ.

Сюнне розсміялася.

— Не конче малювати аж таку далеку перспективу!

— А яка перспектива тебе влаштовує?

— Для першого разу достатньо й однієї ночі.

Телефон пронизливо задзеленчав утретє.

Я вагався, найбільше мені хотілося його вимкнути, але за роки адвокатської практики вчишся піднімати слухавку в найнеслушніші моменти. Ця звичка вже всоталася у кров. Ніколи не знаєш, де можеш втратити, а де — здобути.

— Бренне! — коротко буркнув я. — Я вас слухаю!

— Вибачте, що турбую, — схлипнув у слухавці голос. — Але я не знала, кому ще можу зателефонувати.

— Хто це?

— Сіґне Гансен.

— О! Що сталося?

— Еріка! — голос зірвався, і жінка розплакалася.

— Її знайшли? Алло, Сіґне! Еріку знайшли?

— Не знаю, — хлипала Сіґне.

— Як, не знаєте?

— Я почула в новинах… Вони знайшли… знайшли в озері тіло молодої жінки.

— Де?

— У Берґені. Я намагалася додзвонитися до Ельдара, хоч він заборонив мені дзвонити, але його телефон вимкнений.

— І чого ви хочете від мене?

— Я не знаю!

Сіґне знову заридала.

— Я зараз спробую щось з’ясувати й зателефоную вам, — пообіцяв я.

Ґюннара Маркюссена на роботі не було. Мій давній друг у поліції, Карл Петер, якого зазвичай називають Сонцесяйним, взяв слухавку, але помочі від нього я не діждався.

— Про що б ти не питав, відповідь — ні, — сказав він, я ще й слова не встиг вимовити.

— Та я лише…

— Я на Тенерифе, Мікаелю! До побачення! — відрізав він і відімкнувся.

Я сидів, розгублено витріщаючись на мовчазний телефон.

— Бідолашна жінка, — промовила Сюнне. — Мусить же хтось знати, жива її донька чи ні.

— Поліція мовчатиме до ідентифікації тіла, та, можливо…

Інґар Моркен був судово-медичним експертом. Я десь читав, що він провів розтини понад десяти тисяч тіл. Ми кілька разів перетиналися у суді, він — як свідок-експерт, я — у ролі адвоката. Але Інґар Моркен не тому погодився на зустріч зі мною у морзі так пізно, після нормального робочого дня. Кілька років тому поліція під час однієї облави арештувала його сина з не надто великою кількістю екстазі, однак для самого хлопця і для його батьків справа виявилася серйозною. На щастя, поліція спрацювала мляво, і я зумів добитися його оправдання у суді. Інґар Моркен не забув моєї послуги й недовго вагався, погодився на зустріч у морзі.

Та все ж, супроводжуючи мене коридорами, трохи нервував.

— Ти ж розумієш, Бренне, що це проти правил?

— Розумію. Я лише гляну. Ніхто й не дізнається.

Інґар Моркен зупинився перед важкими сталевими дверима, відчинив їх і першим увійшов у відносно просторе приміщення. Там було доволі холодно, я аж пересмикнувся. Попри монотонний гул вентиляції, я все ж, здавалося, вловлював нудкий, солодкавий запах тліну.

— Ось вона, — промовив Моркен, зупиняючись перед однією з шухляд і беручись за ручку.

— Зажди хвилинку, — попросив я. — У якому вона стані? Просто, щоб я був готовий.

— Я бачив і гірші трупи.

Це мало втішало, та я не встиг нічого сказати, як він потягнув за ручку, і з шафи виїхало тіло молодої жінки з темним волоссям і білою шкірою. Спершу я побачив шкіру на ступнях, побабчену, ніби після довгого купання, а тоді вже решту.

Це могла бути й Еріка. Будова тіла й вік підходили. Темне волосся — теж. Я трохи нахилився, щоб добре роздивитися.

За мить випростався, відступив на крок і видихнув повітря з легень.

— Достатньо побачив?

— Так!

Хоч який був утомлений, я крутився і ніяк не міг заснути. А коли нарешті, ближче до світанку, заснув, мене мучили якісь невиразні, сумбурні кошмари. Жінка в морзі обернулася Сюнне, а потім знову Ерікою Гансен. Я намагався не дивитися на її ступні, пам’ятав, яку нудоту нагнала на мене розм’якла від води шкіра, але не міг відвести від них очей. На моє полегшення, у сні жінка мала на ногах черевики, коричневі чоловічі черевики, які надавали комізму голому тілу.

Я прокинувся від власного плачу, не знаю, чому плакав. Мертва жінка в морзі не була Ерікою Гансен. Цілком незнайома мені, і, хоч вона й була чиєюсь донькою або коханою, я не мав підстав її оплакувати.

Тривалий душ і три горнятка чорної кави трохи допомогли, але день так і не просвітлів, мені й далі хотілось заховатися від світу в затишну мушлю. Страшний сон не відпускав, тримався у пам’яті, як післясмак від поганого вина в роті. Перед очима раз у раз зринало голе тіло, взуте в чоловічі черевики, — відчуття, мовби я поглумився з мертвої.

Коли врешті вийшов з дому, було так пізно, що я вирішив взяти авто. Вервиці автомобілів в’яло повзли