За браком доказів - Кріс Тведт

— Не думаю, що подробиці мають якесь значення. Я б не хотіла…

— Мене не цікавить ваше сексуальне життя, Сіґне. І я б не запитував, якби вважав, що це не має важливого значення. Присягаюся!

— У його авті. Мусили саме там… Він мав вахту… чи як це називається?

— Чергування.

— Так, чергування. Щоб Ельдар міг чути радіо на випадок неординарної ситуації.

— Маєте на увазі поліцейську рацію?

Сігне кивнула.

— Так! Але сексу в нас не було.

— О? А я думав…

— Ми трохи попестилися, але на тому й скінчилося.

— Чому?

— Ельдар не зміг…

Їй не було потреби в цьому зізнаватися, але почавши, вона вже не могла зупинитися.

— Таке бувало й раніше?

Жінка похитала головою.

— Ні, ніколи. Але ж ми вже далеко не юні, то я допускаю, що таке… ну, знаєте… таке могло статися рано чи пізно.

— Отже, вагомих підстав не було? Ніяких радіоповідомлень?

— Ви коли-небудь чули те радіо? Саме лише стрекотання і тріск! Ніколи не розуміла, як можна хоч щось почути, — Сігне почервоніла. — Крім того, я була зосереджена на… іншому.

— А як Ельдар сприйняв невдачу? Йому було незручно?

— Нам обом було трохи незручно. Жінці завжди здається у таких випадках, що винна вона, що недостатньо зваблива, а чоловік, мабуть, дорікає собі. Ельдар лише сказав, що його голова забита справами на роботі, тому він трохи розсіяний і не зовсім при тямі.

— А потім? Що було потім?

— Нічого. Ми роз’їхалися…

— Хто поїхав першим?

Сіґне мала понурий вигляд, ніби її до печінок дістало моє випитування, але, мабуть, вирішила, що простіше відповісти.

— Я поїхала першою.

— Після того ви ще бачилися?

— Не… вже не так. Стільки всього навалилося, я дуже переживала за Еріку.

Я кивнув, довго міркував, як підступитися до останнього запитання, але не придумав нічого іншого, як запитати прямо.

— Ельдар знав, що Сіверт Саннторв зґвалтував вас?

Сіґне закусила губу.

— Так, я йому розповіла.

— Навіщо?

Вона безпомічно змахнула рукою.

— Бо… пам’ятаєте, як ви тут були минулого разу і ми про це розмовляли? Я потім весь час думала-думала про те, що тоді сталося, зрештою, думати стало нестерпно, я мусила з кимось поділитися.

— І як він сприйняв? Розгнівався?

— Він зблід, йому наче заціпило. Потім я вже й пожалкувала. Треба було змовчати, але мені важко себе стримувати. Я навіть подумала, що він не зміг саме тому.

— То ви зізналися у зґвалтуванні на вашому побаченні?

— Ні, раніше. Може, за місяць до того, — Сіґне наморщила чоло. — Ви ж не вважаєте, що це якось пов’язано?

Я промовчав. Сіґне весь час знала, навіщо я завів цю розмову — я навіть не сумнівався, — лишень не хотіла сама собі зізнатися.

— Ельдар добра людина, — озвалася вона за якийсь час. — Він ніяк не міг…

Раптом Сіґне не витримала, неймовірними стараннями виліплена маска тріснула, оголивши схований за нею розпач і страх.

— Я більше не можу цього витримати, — схлипнула вона. — Я лише хочу, щоб повернулася Еріка. Думки про неї не відпускають мене ні на мить. Я засинаю і прокидаюся з думкою, що з нею трапилася біда. Я встаю вранці, забираю газету, п’ю каву — усе, як завжди. Але все змінилося. Усе — моя вина, а за неї змушена платити Еріка. Це кошмар, з якого ніяк не прокинуся, і нічого не можу вдіяти. Абсолютно нічого…

— Ти пішов помилковим слідом, Бренне! — рявкнув у слухавку Ґюннар Маркюссен, відповівши на мій дзвінок.

— Про що ти кажеш?

— Я таки розшукав співмешканця Марі. Його звати Уле Бервен, без сумніву, гівнюк і забіяка, але він нікого не вбивав. У кожному разі, не родину Саннторвів, це я можу гарантувати.

— Звідки така впевненість?

— Уле Бервен розбився на мотоциклі на автостраді Е16, між Ваксдалем і Воссом, за місяць до вбивств.

— Ясно! Але я телефоную не тому. Вимагаю нової зустрічі з поліцмейстером.

— Думаю, він більше не має бажання зустрічатися.

— Доведеться, якщо йому дорога власна шкіра, — твердо промовив я. — Буду за годину!

Ґюннар Маркюссен сидів з напівзаплющеними очима, ніби йому різало очі яскраве ранішнє світло. Що довше я говорив, то більше він осідав, аж доки подвійне підборіддя лягло на груди, а голова ось-ось могла зникнути між плечима. Усі своїм виглядом він випромінював глибокий скепсис.

Поруч з ним сидів поліцмейстер. Важко сказати, про що він думав, принаймні жодного разу не увірвав мого монологу.

Зате такої нагоди не пропустив Маркюссен.

— Дай-но я уточню, Бренне, — озвався він. — Ти тут намагаєшся нам втулити, що їх повбивав Ельдар Нурайде?

— Так! Саме це я намагаюся вам донести.

Сміх Ґюннара був схожий на гавкіт розлюченого пса.

— Цілковито абсурдна теорія!

— Чому?

Маркюссен дивився на мене з жалем.

— Бо…

— Бо він поліцейський? Тобто був поліцейським. Не він перший і