За браком доказів - Кріс Тведт

— Є новини? — запитала Сіґне Гансен.

— Про Еріку? Ні, у кожному разі, мені нічого не відомо. Я тут з іншої причини.

Я зателефонував їй уранці, сказав, що хочу заїхати. Сіґне Гансен відповідала неохоче, відмовлялася, мовляв, на роботі, але я наполіг, то ж вона, зрештою, здалася.

Ми домовилися на дванадцяту в неї удома.

Сіґне провела мене до вітальні. Цього разу вже не пропонувала кави, навіть на канапу не сідала — стояла посеред кімнати. При тьмавому, сірому світлі видно було, як відчайдушно вона намагалася причепуритися, але ні одяг, ані макіяж не могли приховати її душевного стану. Після першого полегшення, що в морзі Берґена лежить не її донька, страх за Еріку, мабуть, нахлинув з новою силою.

Я відчув укол нечистого сумління, проте швидко притлумив його.

— Коли я тут був минулого разу, ви навіть не поцікавилися, хто я, — почав я.

Сіґне Гансен розгубилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви відчинили мені двері й запросили увійти, я ще й подзвонити не встиг.

— Я… бачила вас по телевізору, — невпевнено відповіла вона. — Або в газеті. Уже й не пригадаю…

— Я теж так спершу думав, доки не згадав черевики.

— Не розумію…

— Я вже був тут раніше, кілька тижнів тому. Після відвідин місця злочину мимохідь завернув сюди, але вас не було вдома. Принаймні, так я тоді подумав.

Сіґне Гансен мовчала, чекала, що скажу далі.

— Я, знаєте, невиправно цікавський. Іноді мені здається, що ця риса — моя найбільша перевага в адвокатській професії. От не можу втриматися, щоб всюди не запхати свого носа. Тож я зазирнув у віконце дверей. Нічого особливо не побачив. Кілька курток і пальт, чобітки на високих підборах, рибацькі ґумаки й коричневі черевики. Оті черевики не давали мені спокою. Бо то були чоловічі черевики. Ваш чоловік помер багато років тому, тож вони ніяк не могли належати йому.

— Та то могли бути будь-чиї черевики, — з ледь помітним нетерпінням відповіла Сіґне. — Друга, колеги, кого завгодно… Я веду активне життя, щоб ви знали.

— Окей, якби в гостях у вас був друг, ви б відчинили. Припускаю, до вас приходив коханець.

Сіґне лише знічено знизала плечима.

— Не розумію, куди ви хилите.

— Річ у тому, Сіґне, що ті черевики я вже колись бачив. Причому зблизька. Вони належать Ельдарові Нурайде, хіба ні? Він того дня був тут. І ви теж були вдома. Ви бачили мене через вікно, ось чому ви знали, хто я такий.

Сіґне Гансен відвернулася від мене спиною, підійшла до вікна. За вікном не було на що дивитися — дощило, шаленів вітер, сипав краплями у шибку, каламутив вид.

— То й що? — запитала вона тихим голосом. — Наскільки мені відомо, мати коханця не забороняється.

Ельдар завжди був близьким другом. Після смерті Кента Руала він піклувався про нас, а потім сталося, як сталося…

— Він одружений чоловік, хіба ні?

Знову нетерпляче знизування плечима.

— Шлюб без близькості й тепла. Я не страждаю від нечистого сумління. У мене свої потреби, в Ельдара — свої.

— Ясно…

— Я здогадуюся… я знаю, що він покинув би свою дружину. Якби я його про це попросила, але мені ліпше так… Хай там як, ніяк не збагну, чому ви в цьому копаєтеся? Ми обоє дорослі люди, і з ким спимо — наша приватна справа.

— У цьому ви маєте рацію, — кивнув я. — Якщо не йдеться про розслідування убивства. Тут уже все має значення і дотичність.

Нарешті Сіґне обернулася, розпачливо сплеснула в долоні.

— Та не має це ніякого значення! Наші стосунки ніяк не пов’язані з…

— Ви були разом того дня, коли сталося вбивство?

Сіґне миттю притихла, і я відразу зрозумів, що інтуїція мене не підвела.

— Звідки ви знаєте?

— Я не знав, але здогадувався. На допиті в поліції ви сказали, що провідували тітку…

— Тітку Тюрід. Насправді, вона тітка Кента Руала. Я провідувала її!

— Звичайно, без сумніву! Мою увагу привернула ваша невиправдана невпевненість щодо часу. Коли вперше читав протокол, подумав, що ви дезорганізована й неуважна особа, але ж це не так! Тепер розумію — ви розтягували свої відповіді, боячись, щоб вас не впіймали на брехні.

Плечі Сіґне мовби охляли, мовби весь супротив витік з її тіла.

— Не конче було й ходити до неї… Поліція так її і не допитала.

— Ні… Цю справу розслідували вкрай недбало, — мовив я. — Де ви з ним зустрічалися?

— Ви ж знаєте, Еріка випадково була на той час вдома, то я зовсім не хотіла зустрічатися, але Ельдар наполягав, і я погодилася на коротке побачення. Від головної дороги відгалужується невелика лісова доріжка. Ми домовилися зустрітися там.

— Де це місце?

— Приблизно за милю від з’їзду на Далгайм, у напрямку Берґена. Я приїхала своїм автом, Ельдар — своїм. Ми трохи побули разом… а потім я подалася до тітки.

Сіґне мала знічений вигляд, і я розумів — чому. Надто вже комічною видавалася сцена, коли двоє нівроку дорослих людей займалися сексом на задньому сидінні автомобіля.

— У вашому авті чи в його?